Очевидно, потреба в поетичних образах і мереживних поєднаннях слів та емоцій не впливає на місце у світовому списку мелодійності мов. І на Сході, і на Заході, на Півночі і Півдні люди шукають розради у гарних словах.
Але нам найбільше пощастило з мовою. Вона ніби сама надихає і дарує віршовані рядки. Звісно, якщо до цього докласти душу. Любіть, переживайте, пишіть. Ваші емоції унікальні. І ніколи не зважайте на примітивних недоброзичливців, котрі захлинаються від злості через те, що ваша душа чиста і береже добро.
З повагою Анатолій Жучинський,
головний редактор газети «33-й канал»,
автор цих поетичних рядків та фотографій
* * *
Як бісер, збираю докупи слова,
Що загубились в цифровім столітті.
І заховались на безлюдних островах
Серед струмків, трави і квітів.
Куди цей віртуальний світ іде?
Де для душі пожива і робота?
Чому лякаються, як привидів, людей
Слова «кохання», «вірність» і «турбота»?
В дисплеях губиться здоровий глузд.
Усе в суцільнім павутинні. Боже,
Чому боятись стали уст
Слова «поділюся», «не скривджу»,
«допоможу»?
На щирість дивимось, як на дива,
Як на облуду неупізнаної масті.
Тому уже не вірять нам слова
«Повага», «людяність» і «щастя».
* * *
Задощило, забамбурилось
І полило, як із відра.
Ти ні з того, ні з сього обурилась,
А мені вже набридла ця гра.
Ти заблудилася сама
Між веснами і зимами.
І недописаний романс
До ранку мчатиме римами.
Коли пройшли, вважай, без втрат
І пережили ту холодну зиму,
Ти повернулася на 180
І перед носом грюкнула дверима.
Ти заблудилася сама
Між веснами і зимами.
І недописаний романс
До ранку мучитиме римами.
Ми ж цілувалися тоді
Всім розчарованим на зло.
Такі закохані і молоді.
Невже це все було?
Ти заблудилася сама
Між веснами і зимами.
І недописаний романс
До ранку мучитиме римами.
* * *
Вона — як блискавка і грім серед зими.
І ролики заскакують за шарики.
А очі загораються умить,
Неначе галогенові ліхтарики.
Яскрава, екзотична, ніби з телека,
Лоскоче крилами удень і в темноті
Колекція твоїх метеликів,
Що поселилася у мене в животі.
* * *
Не сказане «Пробач-прости»
З’їдає мозок, не дає заснути.
Недодана краплина доброти
Повільно убиває, як отрута.
Настоянку із болю п’ю,
Але, непевно, цього не змінити —
Малими діти спати не дають,
Великі діти не дають дожити.
* * *
Ми зустрілися в черзі за осінню
Серед жовтого листя беріз.
Ви прийшли в капелюшку поношенім,
Із парфумом, знайомим до сліз.
Ви дивились на мене розгублено,
Із прихованим сумом в очах,
Як на щось безнадійно загублене.
Щось далеке й близьке водночас.
Ви ховали від мене обличчя.
Вас під руку
тримав листопад.
Ви боялись,
що я вас покличу,
Як тоді,
сорок років назад…
PS
Я вдавав,
ніби ви помилилися,
Що стояли ви
не зі мною.
Й не до мене
ви притулилися
Тоді, у черзі
за весною.
* * *
Не робіть настанов
непроханих
В стилі висновків
однозначних.
Ще не знають двоє закоханих —
Їм пороблено чи призначено.
Не лякайте їх ахами-охами,
Не кантуйте, там дуже тендітне.
Не втручайтесь, бо двоє закоханих
Ще бояться всього, як діти.
Пожалійте їх, переполоханих,
Ці ж моменти такі швидкоплинні…
Обережно, бо в двох закоханих
Тільки дзенькнуло щось всередині.
Заберіть цих тіток заквокханих.
Де ти їх не посій, там вродить.
І, нарешті, дайте закоханим
Доторкнутись до райського плоду.
* * *
Засмучений, з гітарою в руках,
Що плакала від радості і болю,
Я просто безнадійно заблукав
У світі рим, дієзів та бемолів.
Я захмелів від пахощів бузку,
Від божевільних кольорів заграви.
Зайшов по груди в сонну осоку
І загубив мости та переправи.
На тому боці все, що так любив,
За ким готовий був — в вогонь і воду.
В що вірив, від нещастя боронив
І цінував дорожче за свободу.
На цьому березі — мелодія своя.
Тут наче білий світ перевернувся.
Тут в чорному з букетами стоять
І просять Бога, щоби я спіткнувся.
* * *
Моє кохання — як повітряна куля,
Що б’ється в полоні Троянди вітрів.
Не дорікай, що було — те минуло.
Притримай, щоб я знову не злетів.
Не каламуть, і так достатньо бруду.
Не переходь цей клятий Рубікон.
Інакшим я уже не буду.
Я смертний, грішний, я не еталон.
Моя любов — як занедбане поле,
Але із видами на урожай.
Воно засіяне душевним болем.
Я дочекаюсь жнив, не заважай.
Не йди «на Ви», вже всі напились крові.
Не галопуй стриножених коней.
Мої страхи, наївні, нездорові,
Вже вмерли
і покинули мене.
Моє життя —
як повітряна куля,
Що б’ється в полоні
Троянди вітрів.
Збиваюсь з курсу
над гніздом зозулі…
Я знов у вирі, знову полетів.
* * *
У чорному плащі
із капюшоном
Тихеньким кроком,
певно, босоніж,
На схід прямує
містом сонним
Немолода вже пані Ніч.
Перед Світанком стримано, цнотливо
Тримається на відстані руки…
З дівочих ліжок співчутливо
Збирає мокрі подушки.
Когось злякає мимоволі,
Прикинеться вербою чи кущем.
І цілу купу таємниць та болю
Сховає під своїм плащем.
Всіх заколише і нашепче
Солодкі рятівні слова.
А розчарованим прищепить
Нову вакцину сподівань.
* * *
Ми поринаєм у любовні вишуки
І повертаєм Землю в інший бік.
Знаходимо єства правдиві витоки.
І я уже належу не собі.
Я забуваю імена і дати.
Я відлітаю в потойбічний світ,
Де губляться усі координати…
Лиш ніжне божевілля в голові.
Я у полоні подихів і млості,
Гармонії, комфорту, простоти.
Я відкриваю особистий простір.
Тепер він спільний: тільки я і ти.
* * *
Свіжість, даровану нам на світанні,
Вечір-лихвар забирає з собою,
Які ми прекрасні в коханні,
Які безликі в нелюбові…
Немов зачаровані наші бажання,
Та в ласках воскресаєм знову.
Які ми безмежні в коханні
І ніби в шорах — в нелюбові…
Цілуємось спрагло, наче востаннє,
І гинемо разом в нещирому слові.
Які ми натхненні в коханні,
Які бездарні в нелюбові…
* * *
Ти м’яко стелиш під солодкі сни.
Усе логічно і комфортно в тебе.
А я лиш випадковий мандрівник,
Який ночує в полі просто неба.
Ти свіжий подих, ти мій біль пекельний,
Мій затишок у цім шаленім світі.
Хоч я лише черговий потопельник
В твоїх очей
оманливій блакиті.
* * *
Я росою вгамовую спрагу,
Ніби й маю те, що хотів.
Гублю спокій і рівновагу
Та гармонію у житті.
І тепер не сміюсь
і не плачу,
Забуваю потрібні слова.
Я вже стільки тобі
пробачив,
Що у мене йде рік —
за два…
* * *
Грайлива пані
з вицвілим каре,
із віями у старомодній
туші.
Ти знову зникнеш в отворі дверей
і знову вимотаєш душу.
Вживаєшся в акторський фах,
прийомна дочка Мельпомени.
І граєш дивний монофарс
в традиціях малої сцени.
Отямлюся в обіймах пустоти,
фальшивих нот і несинхронних рухів…
Але підступний основний інстинкт
закриє очі і затулить вуха.
* * *
Я непритомнів біля тебе.
Ми цілувались у човні.
За нами підглядав із неба
Червоний місяць уповні.
Тихенько плив за нами слідом,
Грайливо зачіпав корму.
То був один-єдиний свідок.
І ми довірились йому.
Він постелив нам місячну доріжку.
Поміж латаття зупинив човна.
Як королевича і Білосніжку,
Заколисав в солодких снах.
Ми пили жадібно ранкову тишу.
Твоя коса торкалася води.
А повний міцяць тишком-нишком
На варті колами ходив…
В ту річку вдруге не ввійти.
А те, що втратив, — не вернути.
Той човен чарівний, а в ньому — ти —
Червоний місяць не дає забути.
* * *
Те, що вело за небокрай,
Було лиш привидом облудним,
Який мою жагу украв
І насміявся привселюдно.
Холодна ніч, нестерпний щем.
І знову мариться, чи сниться…
Мій смуток зачерпне ковшем
Велика Ведмедиця.
