А ось що чекає через 5600 поголовно селян, які отримали ті нещасні 2-3 га паїв за безпросвітну працю в колгоспі? І заробили мінімальні пенсії та купу болячок, проти яких треба купувати дорогі ліки. Що робити тим, хто залишився без роботи, бо в більшості сіл її днем з вогнем не знайдеш? І тому виживали в два способи: хто мав сили – тримали худобу, обробляли город і все заготовляли на зиму. А якісь тисячі мали від зданих в оренду паїв.

Але тепер кожен гектар обложили мінімум 1500 грн податку. Тобто за 3 га потрібно буде заплатити 7500. Майже стільки, як платить, в кращому випадку, орендар. Це більша частина доходу! Але є такі села, що грошей не дають, а зерно, цукор, ще щось… То, виходить, людина має взяти натурпродукт… але заплатити цей драконівський податок на землю?

Неважко здогадатись, що все робиться з однією метою – щоб прості селяни, яких більшість в Україні, бо ми сільськогосподарська країна, просто продали землю. І жили в селі без неї?

Ще ввели і податок на городину. Якщо ти продаєш зібраного більше ніж на 72000 з городу, то маєш заплатити 19 відсотків податку. Але хтось уявляє, що таке ці копійки на селі?! Коли потрібно купувати розсаду, кропити від жуків, фітофтори, підживлювати? Сапати, підгортати… Ще будувати теплиці. Доставити на ринок!

Та тут ще селянам потрібно дотації платити за їхню домашню городину!

Змусити селянина тим 5600 спродати усе – то одне. А як йому в селі, безробітному, жити, його дітям, онукам? Знову повертається панщина? Батрачити за хліб і воду?

І навіть за сто грамів. Ні для кого не секрет, що безробітна молодь та чоловіки у селах масово спиваються. Половина сіл – на заробітках у Європі чи навіть у Росії. Хтось подумав про це? Про народ у селах подумав? Це ж геноцид села!

Селянин без землі – батрак!

Схоже, епоха благоденствія в особі цієї влади означає відправити нас за ним в інші держави на заробітки. Та у Вічність… Ну, щоб на найродючішій у світі землі, забраній і скупленій за копійки у народу, благоденствувати і не бачити цієї «ніщети»…

Кому ти віддав у руки країну, народе?

 Людмила Ковальчук,
читачка