Моє студентське життя розпочалось під час пандемії коронавірусу.

Я мріяла про журналістську освіту одного з найкращих вузів країни, а саме, Львівського національного університету. Зізнаюсь, це було мрією дитинства. Проте, все склалось не зовсім так. Лише місяць провчилась на очній формі, а далі знову страшна паніка та небезпека нависла над Україною. І нам, студентам-журналістам повідомили про переведення на дистанційку. Вимушена була повернутись до батьків у Стрижавку, що під Вінницею.

А далі — все навчання коту під хвіст. Адже журналістика — це емоції, творчість та постійна практика. Люди цієї професії розуміють, як важливо постійно вдосконалюватись та збагачувати свої знання. Тенденції змінюються, отже і журналіст має щодня покращувати свою спортивну форму… Та це були лише мрії та власні плани.

За місяць студентського життя мені довелось подорослішати на роки. Адже стала жертвою місцевих злодіїв. Всім відомо, що у Львові чимало кримінальних «пацанів». І багато з них проживали поблизу нашого гуртожитку. До слова, там ні ремонту, ні порядку, тільки таргани, пліснява та бруд.

Ходити чутки, що нашим гуртожитком шастають грабіжники, а потім стався і перший випадок крадіжки. У дівчини, яка жила, як і я, на 1-му поверсі, вкрали ноутбук. Грабіжники з вулиці пробралися через вікно і так само вийшли. Тоді весь гуртожиток був наляканий. Студенти та комендант були шоковані. Адже наступного разу можуть вкрасти не цінні речі, а забрати чиєсь життя.

Зізнаюсь, ми планували провести своє розслідування. Як і всі журналісти, хоч і студенти, ми були безстрашними... Було шкода потерпілих, та я мала певність, що мене це точно не торкнеться.

Минув тиждень. Ввечері я зайшла в кімнату після навчання і відчула протяг з вікна. Коли ж озирнулась, побачила навстіж відкрите вікно. Кинулась перевіряти речі. Та ледь не втратила свідомість від страху, адже мене обікрали. Зникли цінні речі, в тому числі і ноутбук. Пізніше під’їхала моя сусідка, в якої, на щастя, не взяли нічого. Викликавши поліцію, ми пройшлися першим поверхом і виявили протяг ще в кількох блоках. Вже починалась дистанційка, більшість студентів роз’їхалися по своїх домівках, тому в їхні кімнати грабіжники проникали легко.

Слідча група приїхала приблизно через півгодини, відбитки зняти не вдалося, але у нас взяли показання та сфотографували кімнату. Мені було складно усвідомити, що все це сталося саме зі мною. Я не хотіла опускати руки, тому спочатку звернулася до комендантки і спитала, з якої причини вікна першого поверху без решіток. Завідувачка відповіла, що їх заборонено ставити за правилами пожежної безпеки.

Зрозумівши, що допомоги від завідувачки гуртожитком я не отримаю, звернулася до студбюро. Вирішили оформити петицію, щоб директор студмістечка вжив хоча б якісь міри.

Як можна здогадатися — петиція теж не мала ніякої ваги. Мене лише «футболили» та насміхались з дурнуватих ідей молодої студентки-журналістки. Коли я запитала: «Як же тоді студентам можна себе захистити?», директор заявив: «Ховайте свої особисті речі краще».

Я була розчарована. Та все ж вирішила, що доведу справу до кінця. Якщо вже себе не захистила, то хоча б убережу інших. Тому відразу звернулась у поліцію. Після моїх заяв знайшли підозрюваного і зараз триває слідство. Так, пройшло вже два роки. Дистанційку так і не відмінили та злодія не покарали. Я контролюю процес та, як справжня журналістка, піду до кінця.

Єлизавета Ковальчук