Ви думаєте, що вже все знаєте про Вінницю? Що у нашому місті не залишилося вже таємниць? Тоді варто вирушити у пішу прогулянку середмістям у компанії історика Марії Курячої і дізнатися таке, від чого подих перехоплює.
Мандрівка розпочалася від головпоштамту. Саме на місці цієї монументальної споруди знаходився магістрат Вінниці після того, як місто отримало Магдебурзьке право.
Дата заснування Вінницького Вознесенського чоловічого монастиря достовірно невідома. Одні джерела вказують на 1616 рік. А ще – на 1622 рік. За цією датою ми маємо свідчення Йосафата Кунцевича (тодішній високопоставлений священник Греко-католицької церкви, котрий згодом був канонізований. Він єдиний українець, похований у Ватикані, в соборі Святого Петра) про те, що йому було передано під опіку церкву і монастир, котрий знаходився у центрі Вінниці.
А вже у 1632 році у Вінниці святитель Київський Митрополит Петро (Могила) при Братському Свято-Вознесенському чоловічому монастирі заснував православний колегіум, в якому викладали наряду з вітчизняними іноземні педагоги: греки, болгари, серби, поляки (Івашкевич, Литопольський та ін.). Він створюється як філія Київського навчального закладу, правонаступницею котрого стала Києво-Могилянська академія. Якби доля склалася інакше, якби Річ Посполита не заборонила цей навчальний заклад, то Вінниця мала б один з найсильніших в Україні сучасних університетів!
Де розташовувався монастирський колегіум, історики теж не знають. А єзуїтський колегіум і зараз існує. А там, де краєзнавчий та художній музеї, колись були гуртожитки, де жили братчики. До речі, 45-хвилинний урок був запроваджений саме єзуїтами.
Монахи Вознесенського монастиря теж брали участь у навчальному процесі. Одним з них у 1635 році на прохання Брацлавського підсудка Михайла Кропивницького написано книгу «Показання Церкви істинної». За короткий час православний колегіум за рівнем освіти почав складати конкуренцію єзуїтам. Все частіше відбувалися сутички, які призводили до кулачних боїв між студентами навчальних закладів, які відбувалися на міському ринку. Єзуїти вимагали від польської влади заборонити колегіум та зачинити монастир. І через сім років, у 1639 році, через постійні скарги єзуїтів, сутички між спудеями двох навчальних закладів Вінницький колегіум довелось перенести у село Гощу Рівненської області, під опіку Регіни Силомирецької.
З моменту заснування та до самого закриття в колегіумі викладав сподвижник святителя Петра, монах Києво-Печерського монастиря Афанасій Кальнофойський, який підписувався як ігумен Вінницький. Скоріш за все, помер він у Вінниці й похований на чернечому цвинтарі (сучасна територія вулиці Соборної в районі костелу Діви Марії Ангельської). Про те, що тут був Петро Могила, свідчить документ. Це лист, в котрому очільник Київської митрополії виправдовується перед судом за те, що він вчасно не сплатив податки, бо був у Вінниці і працював у колегіумі. І такий сильний навчальний заклад виник зовсім не випадково, адже Петро Могила – племінник засновника Могилева-Подільського Єремії Могили.
Після визвольної війни Богдана Хмельницького єзуїти покинули Вінницю, тоді ще дерев'яний домініканський (теперішній Спасо-Преображенський собор) був ущент спалений. Залишилися тільки Мури і Вознесенський монастир. І підземелля, котре вело з Мурів до магістрату. Зараз навпроти Спасо-Преображенського собору, коли проїжджає трамвай, можна відчути серцебиття Вінниці...
Становище православного населення було настільки плачевним, що наприкінці XVII століття зникають згадки і про сам Вінницький Вознесенський чоловічий монастир, і про сильний та прогресивний колегіум. Народні перекази кажуть, що єзуїти витіснили православних монахів з Вінниці та зробили все, щоб знищити пам'ять про них.
Дехто припускає, що Вознесенський монастир на той час переїхав з полонізованої Вінниці в більш тихе місце – містечко Купчинці, поблизу якого знаходилися монастирські угіддя села Копіївка. Але історики стверджують, що вигнані монахи в 1726 році перейшли в передмістя Вінниці, на Старі Хутори (нині Вінницькі Хутори), куди перенесли дерев’яний храм на честь святого великомученика Георгія Побідоносця — все, що залишилося від монастиря.
Георгіївський храм проіснував до 1960-х років, коли атеїстичною владою було прийнято рішення про його ліквідацію. Церковне майно почасти передали до сусіднього Іоанно-Богословського храму на Малих Хуторах. Частина ікон та церковного начиння довгий час зберігалася на цій парафії. Серед них ікона Божої Матері “Золоте яблуко”. Аналогічних зображень в Україні не віднайдено. У дечому схоже за змістом зображення Богородиці знаходиться в Успенському храмі Горно-Воденського монастиря м. Асеновград (Болгарія). За переказами, безплідна жінка спізнилася на свято у храм і не змогла отримати благословенного хліба. Сприйнявши це як поганий знак, вона стала ридати і жалітись на свою безплідність. Священник, чуючи плач, пожалів її і, не знайшовши навіть крихти від благословенного хліба, віддав їй як благословення яблуко, залишене кимось перед іконою Пресвятої Діви Марії. Жінка взяла яблуко з палкою вірою. Через деякий час вона завагітніла, а коли народила дитя – з почуття любові й подяки до Божої Матері замовила майстрам золоте яблуко і принесла його в дар святому образу.
Вінниця зберігає ще не одну таємницю. Варто лише трохи більше заглибитися в історію - і обов'язково потрапиш до іншого виміру часу.
Тетяна КОНДРАТЬЄВА
