Я виховувала двох синів самостійно, бо чоловік покинув мене, ще коли вони були маленькими. Я важко працювала, дала їм освіту. У 48 років потрапила в Італію на роботу. Живу там уже 10-й рік. Повертатися додому мені зовсім не хочеться. Та й, направду, немає куди.

У той час я приїхала в Італію, щоб заробити своїм дітям на житло. Тоді доглядала за старенькою Францискою, яка в свої 92 роки мені відкрила очі на світ. От, наприклад, в інших країнах у разі розлучення закон абсолютно на боці жінки, тому все залишається їй. За кордоном чоловіки бояться розлучення, вони залишаються без нічого і ще змушені забезпечувати попередню сім’ю.

Коли мені Франциска все це розказувала, я дивувалася, але не брала до уваги. А зараз я розумію, до чого були всі ці розмови. Старшому сину я хотіла купити квартиру, а молодший би залишився біля мене з дружиною. Зробила чіткі розрахунки, скільки мені потрібно працювати, щоб втілити мрію. Отримані кошти в кінці місяця ділила на дві половини, відправляла синам, щоб вони відкладали на житло, а собі залишала незначну суму на дрібні витрати.

— Галино, – повчала мене вечорами Франциска, – знову дурість робиш. Сини твої дорослі, нехай про себе дбають самі, коли ти для себе почнеш жити? Повір, твою самопожертву ніхто не оцінить!

Я показувала Францисці, які в Україні зводять будинки ті жінки, що працювали в Римі. Вона дивувалася, запитувала: «А навіщо такі палаци?» Я відповідала:  «Для дітей, щоб хоч вони жили краще, ніж ми». А вона: «Краще б за себе подумала».

Франциски не стало через три роки, і я досі сумую за нею.

Через пос­тійну роботу я рідко приїжджала додому, але раділа, що сини гроші не витрачають на якісь дурниці. Старший купив собі квартиру, а молодший – зробив ремонт в хаті й розбудував її.

Правда, коли я минулого року приїхала на Різдво додому, то зрозуміла, що тут я взагалі чу­жа. Невістки господарювали в моєму житлі й тільки вказували мені на місце. На свята приїхали до невісток ще й їхні батьки, то вони біля них бігали, а до мене і слова не сказали.

Коли я поверталася в Італію, мене навіть ніхто не проводжав, я тихенько зібрала свої речі і поїхала. Таке враження, що саме цього вони і чекали. Тільки тепер я зрозуміла, що мала на увазі Франциска. Я так важко працювала за кордоном заради дітей, а вони тепер навіть мене не чекають.

Галина Заблоцька