Десятки образів і всі їй підходять як один. Та яка вона в житті — в ексклюзивному інтерв’ю для наших читачів.

– Ваша кар’єра починалась у Вінниці. Розкажіть, як досягли всеукраїнського визнання…

– Я народилась і виросла в місті Вінниці, а акторкою вирішила стати вже в ранньому дитинстві. Навчалася у Вінницькій школі № 23, і в 4-му класі мої викладачі з музики вирішили поставити мюзикл за казкою «Вовк і семеро козенят». Мені дісталася велика, цікава і характерна роль Вовка. Я співала і танцювала, і грала на скрипці. Найбільша моя удача – це те, що я потрапила до легендарного зразкового ансамблю танцю «Барвінок», який до цього часу є гордістю міста Вінниці.

Наш незмінний керівник і хореограф Петро Бойко ставив танцювальні номери, де потрібно було не лише гарно танцювати, але й виконувати ролі персонажів. Так, наприкінці вісімдесятих років ми поставили виставу-балет «Пригоди Барвінка». Я зіграла там роль Генерала Будяка. І це був мій найперший великий успіх. Про цю виставу і про мене зокрема писали у газетах. З цією постановкою ми об’їздили багато міст України і Радянського Союзу. Гастролювали навіть за кордоном. Я дуже вдячна Петру Адольфовичу за такий мій дитячий досвід. Це допомогло мені вступити до театрального інституту.

– Які фільми вам принесли найбільший успіх?

– Мені особисто симпатичні фільми і ролі, які я в них зіграла: «Ти тільки мій», «Продається дім з собакою», «Німа», «Тато Ден», «Провідниця», «Століття Якова», «Друге дихання».

Найулюбленішою я б назвала роль Зосі у фільмі «Століття Якова» та роль провідниці Ольги у серіалі «Провідниця». Вони, напевне, по характеру і життєвій позиції найбільше схожі на мене. Ці фільми мали резонанс, мені стали писати люди і дякувати за ці ролі. А ще дуже симпатична роль Даші в серіалі «Тато Ден», дуже смішна і зворушлива вийшла героїня, мене за неї навіть номінували на всеукраїнську премію «Телетріумф» у 18-му році.

– Що у акторській справі давалось найважче, а що найлегше?

– Найважче, напевно, мені було навчитися говорити. З 5-ти років я виступала на сцені, почувалися там як риба у воді, але переважно танцювала, співала, грала на музичних інструментах. А виконувати монологи – це було справою незвичною. Часто люди, які далекі від акторської професії цікавляться, як ми запам’ятовуємо так багато тексту. Тож можу сказати, що вивчити текст — це найлегше у акторській професії. А далі вже починається важка робота над роллю.

– Ви часто в образі пристрасної жінки. Зізнайтесь, почуття зі сцени переносяться в життя? Чи були колись романи з колегами по роботі?

– Насправді це велика удача, коли людина, з якою потрібно грати кохання, тобі симпатична. Інакше це дуже важка і неприємна робота. Я відчуваю симпатію до моїх колег. Іноді в роботі над роллю може виникнути щось навіть схоже на закоханість … Але вона закінчується зразу за межами сцени або після знімального періоду.

– Чи залицялись режисери?

– Бувало… Доводилось їх розчаровувати…

– Чи правда, що у кіно «все куплено» або «через ліжко»?

– Не знаю… Я не маю жодного відношення до шоу-бізнесу… А щоб отримати роль у театральній постановці, треба, як мінімум, багато років вчитися у театральному виші і володіти професією.

– Чоловік підтримує вас у професії?

– Мій чоловік сам за першою освітою артист і працює режисером кіно та телебачення. Тому у нас з ним немає жодних проблем… Ми підтримуємо один одного у роботі, а останнім часом ще і часто працюємо разом. Тож у нас плідна співпраця.

– Розкажіть про нові зйомки, адже стартує серіал із вашою участю на телебаченні.

– Найбільше і найдовше я чекаю виходу на екрани повнометражного фільму «Генделик». На жаль, прокат цього фільму через коронавірус переноситься вже вчетверте. Планується черговий його вихід на екрани країни у березні цього року. Я дуже сподіваюсь, що це нарешті трапиться. Для мене цей фільм дуже дорогий. Ми працювали над ним разом з чоловіком, фільм створений у пам’ять про нашого друга, талановитого письменника і режисера Олександра Столярова. Його твори надзвичайно смішні, зворушливі і глибокі одночасно…

Спілкувалась Софія Копач