Яке навіть за Мінськими домовленостями мало б ще тоді відійти до не окупованих територій України.

6 лютого – зловіща дата, яка щороку викликає біль в кожного з моєї родини…

Кажуть, що час лікує рани. Але, як доводить гіркий досвід, він немов анальгетик, – біль притуплюється на певний час, але причина нікуди не дівається, і, на превеликий жаль, якщо її не усунути, згодом знову дає про себе знати.
В лютому місяці 2015 ворожа куля снайпера відібрала життя чудової людини – прекрасного батька, чоловіка, брата, сина, сумлінного громадянина України, мого дядька і кума – Володимира Ібрагімовича Полупанова, під час штурмових дій терористами взводного опорного пункту поблизу села Рідкодуб, що під Дебальцевим.
Народився майбутній герой в м.Липовець в багатодітній сім’ї, отож дитинство було несолодким. Після уроків допомагав матері, яка працювала на фермі. В пам’яті важким відбитком викарбувалась важка ручна праця на фермі, про яку згадував неодноразово при розмові, а ще важчим – цькування однолітків за національність батька, який був уродженцем Узбекистану. Він був добрим, щирим і привітним. Свідченням тому була подія, яку розказала мені тітка Олена: одного разу дідусь Ібрагім запросив до себе додому солдатів-узбеків, що проходили навчання в Липовці, зварив їх національну страву – плов, вони гомоніли рідною мовою.
Дядько, як і його три сестри і два брати, мали схожість із дідусем.
Уявіть, наскільки деструктивна критика вплинула на людину, що він змінив прізвище з Хаджибаєв на Полупанов.
Хоча світ не без добрих людей…
Попри неодноразові цькування далеких від ідеалу людей, дядько виріс справжньою Особистістю з великої літери, можливо, пам’ятав всі ті слова, що глибоко ранили колись дитячу безневинну душу, яка платила ціну лише за особливу зовнішність; але завжди тримався гідно, ставши взірцем людяності, відважності, надзвичайної жертовності. Одружився на коханій дівчині Олені, яка вірно чекала його з армії, «Французького легіону» (в якому виконував миротворчі місії), подарувала синочка Станіслава, стала другом і порадником – хорошим тилом. Вони разом побудували будинок, планували спільне майбутнє.
Та тільки-но розгорталися події в Криму, він сказав: «Якщо буде війна, то піду воювати».
1 липня 2014 року пішов добровольцем до 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади (командиром розвідвідділення), яка завжди була на передовій в Донецькій області; навчання проходив в м.Мукачево, саме туди 1 серпня прийшла чудова звістка про народження молодшого сина – Родіончика.
Із свідчень побратимів, 128-а бригада утримувала пости більше як півроку «голі й босі».
Після Водохреща дядькові була надана 10-денна відпустка, під час якої він здійснив мрію – охрестив дитину. Я досі пам’ятаю, як в той момент світилися від щастя його добрі очі. Погляд його під час прощання зі мною запам’ятався надовго – вже пізніше зрозуміла, що він передчував загибель.
6 лютого дядько загинув, прикривши собою 20-річного старшого лейтенанта. На той момент йому було 38 років.
Без батька залишилися двоє маленьких синів. Дуже прикро, що діти не зможуть притулитися до люблячого батька, він їм не дасть мудрої поради в потрібну хвилину, не буде присутнім у щасливі моменти їхнього життя, дружина не обійме більше свого коханого чоловіка, брати, сестри, племінники та племінниці, друзі і знайомі не почують більше спокійного голосу, побратими не звернуться до нього так лагідно – Вовчик.
Хочу, щоби усі ті люди на хвилиночку задумалися, що Володимир Полупанов загинув за усіх них, та не допускали більше ніколи, щоб вони, їх діти чи просто знайомі принижували честь та гідність оточуючих. Давайте змінювати цей світ на краще!
Хочеться також згадати усіх тих липовчан, що захищали нас в запеклих боях на буремному сході і загинули – Шевчука Сергія Івановича, Грушка Романа Миколайовича, Зайця Руслана Миколайовича, Грабчака Олега Вікторовича, Оніщука Віталія Віталійовича, Бороняка Миколи Михайловича, Володимира Баюрка, Сергія Пшеничного, Сергія Стрижака, Руслана Халуса.
Неоціненний внесок роблять від початку війни й дотепер волонтери.
Давайте шанувати честь і світлу пам’ять своїх героїв, які загинули задля того, щоб ворожа нога не ступала на нашу землю, підтримувати тих, хто досі оберігає наш спокій, воюючи там.
Від редакціі:
Під час боїв за Дебальцевський плацдарм, який за усіма угодами з Росією мав би відійти під контроль Украіни, з 18 січня по 18 лютого загинули 179 українських військовослужбовців.
Серед них і жителі Вінницької області.

Вічна пам’ять героям! Співчуття родинам полеглих. Смерть окупантам!

Аліна Дика