Антоніна Микитівна Натертишева — легенда Уланівської громади. 2 лютого ветеран бойових дій, військова медсестра та довгожителька села Сальниця відзначала свій 101-й день народження! Із почесною датою іменинницю вітала уся громада.
— Про життя Антоніни Микитівни можна книги писати. Пережила війну. Потім вийшла заміж. Працювала в Ленінградському дитячому будинку кухарем. Дуже любила усіх діток, до цих пір пам’ятає багато імен. Чоловік помер, дітей своїх не було. Переїхала в Сальницю, щоб доглядати сестру-каліку, яка не могла ходити. Так тут і залишилася, — розповідає Віра Іванівна — бібліотекар села, яка вивчила увесь життєвий шлях довгожительки.
А ось що про себе розповідає сама Антоніна Микитівна:
— Я народилася у бідній селянській сім’ї, нас було 6 дітей у батьків. Тато помер у 1933 році. Ми якось вижили — їли свиріпу. Ходила в школу, що розміщувалася у хаті священника, 4 клас ледь доходила боса, але потім вчителька Олена Францівна дала мені черевички. Завдяки їй провчилася ще в 5 класі.
Моя трирічна сестричка Ганя впала з печі і пошкодила хребет, не могла ходити більше, пересувалась по хаті руками... У 12 років я пішла у найми, доїла корів 2 роки в Килини. Пішки ходили в Бердичів. В 14 років пішла у радгосп, полола там хміль. Там мені дали паспорт, хоча ще ні у кого не було.
Під Москвою жили наші родичі — тітка та моя старша сестра. Вони покликали мене до них жити, я подалася. Працювала на деревообробному комбінаті, дуже важка була робота, фізично витримували не всі чоловіки, а я робила.
Потім почалася війна. Поспіхом закінчивши курси санітарок, пішла на фронт у п’ятий гвардійський артилерійський полк. Пройшла воєнний шлях через Білорусь, Прибалтику. Досі з великим болем згадую загибель моєї найкращої подруги Тоні з Москви. Яка вона була добра, мужня і надійна людина! Ми з нею волокли на плащпалатці пораненого солдата, неподалік розірвався снаряд — і її вбило осколком у голову. Ми там її і похоронили. Тут загинув наш командир — підполковник Шматілов. Це дуже важкі спогади.
На фронті зовсім випадково зустрілася зі своїм братом Іллею. Він був поранений і лежав у сусідній санчастині. Двічі до нього їздила, поки його не забрали в тил. А ми рушили далі на Захід рятувати бійців.
День Перемоги зустріли в Таллінні. Я тоді була в госпіталі Тарту під Таллінном. Там було тисячі поранених – біль, кров, до того ж ще й тиф, туберкульоз косили нещасних. Я годувала поранених, доглядала за ними, скільки їх померло на моїх руках…
Підполковник Новиков та парторг Сергеєв змушували всіх вступати в партію. І мене змусили. Але коли у 1946 році приїхала додому у відпустку, ліквідувала ту заяву.
12 років я ще працювала в госпіталі, потім мене послали на 6-місячні курси в Ленінград. По закінченні направили в дитячий будинок кухарем. Своїх дітей ми з чоловіком не мали, тому всю свою любов віддавала сиротам. Пішла звідти на пенсію. Чоловік помер. Сестра моя загинула ще 1943 року в Москві. Брат Ілля повернувся з війни у село, працював у колгоспі шофером, потім помер. У 1958 році померла в Сальниці мама. У 1989 році я переїхала в село доглядати скалічену сестру Ганю. Згодом похоронила і її. Пережила усіх... Ось мені уже й 101, а все життя, війну пам’ятаю, наче це було вчора, — досі у деталях переповідає своє життя ювілярка.
За Антоніною Микитівною сьогодні доглядає соціальний працівник Марія Миколаївна Собчук. Вона стала старенькій за доньку. Щодня з гостинцями навідуються сусіди, односельчани, бо для усього села бабуся — як берегиня громади.
Людмила ПОЛІЩУК
