Три моркви «шантане», два бурячки «бордо»,
десяток бараболь – усе це із городу.
Капусти насікла у мисочку осьдо.
(А головне – куплять не тре’ цілющу воду!)

Зі слоїчка візьму пахкий зелений кріп
(зійшло після дощів у вересні багато!),
і спогад напливе, і серце в грудях – тріп:
такий солоний кріп любив колись мій тато.

Цибулю покришу – поплачу заодно,
бо напливає щось негадано й неждано.
(Квасоля і м’ясце киплять уже давно.
А на останній штрих – кольондра і сметана).
Зеленої вщипну – росте он на вікні.
Щоб трохи підкислить, є помідори з діжки.
(Які там каструльки?.. Варю у казані,
бо в мене хаскі теж добрячі борщоїжки.)

Сальце собі шкварчить під кришкою в чарі.
Поволі мліє борщ. Потріскують дрівцята.
(А джонатан в саду обсіли снігурі,
мов яблука, що їх не встигли обірвати!)

А ще зуміти борщ зварить густим-густим
(ґаздині кажуть: щоб стояла ложка в ньому.)
Нікуди не лечу, втішаюсь вихідним,
оце вони і є – тепло та запах дому.

Це таїнство зими. Це магія борщу.
Щемливий ритуал родинного застілля.
…І я чужих в цей день у душу не пущу:
не часто отака трапляється неділя.

Валентина СТОРОЖУК