Саме у цей день, у 1909 році в Козятині народився відомий сценарист і кінорежисер, «батько» комедії «За двома зайцями». Олександр Довженко назвав його особливим режисером, «одним на мільйон», а Сергій Ейзенштейн персонально взяв Віктора Іванова у свою творчу майстерню.
Походив із простої родини. Батько, Михайло Спиридонович, був військовим фельдшером відділкової лікарні, мама, Тетяна Андріївна, займалася родиною. Під час епідемії холери у 1919 році батько, рятуючи хворих, сам заразився і помер, лишивши дружину з трьома дітьми. Щоб прогодуватися, Віктор у 13 років влаштовується працювати розсильним у відділі наросвіти.
Йому «світила» кар’єра залізничника. Закінчив Бердичівське ремісниче училище та Жмеринську профшколу. Пізніше у В’язьмі в Росії отримав спеціальність помічника машиніста. У 1932 році молодого перспективного працівника направляють до Московського інституту залізничного транспорту. Але юнак несподівано вирішує круто змінити свою долю і здає документи до Московського державного інституту кінематографії, вступивши режисерське відділення, на курс відомого кінорежисера Сергія Ейзенштейна, який першим розгледів у Вікторові талант комедіографа. Своїм студентам він казав: «А цей серйозний, понурий юнак, мабуть, буде знімати комедії».
Ейзенштейн не помилився, проте до першої комедії уродженця Козятина Іванова було ще дуже далеко, а допоки війна… поранення… участь у визволенні Києва. Не до комедій було, хоча навіть про ті часи Віктор Михайлович пізніше жартував, згадуючи як лазив на дах кіностудії Довженка з кулеметом і «поливав» звідти ворогів.
Після закінчення війни почалися складні часи. Іванов ніяк не міг працевлаштуватися: в київській студії (тій самій, де через півтора десятки років з’явиться головний шедевр кар’єри режисера) його не прийняли, мовляв, «і без тебе асистентів вистачає». Почались союзні поневіряння: Москва, Свердловськ, Вільнюс, Каунас. Працюючи на місцевих кіностудіях художнім керівником, знімаючи кінохроніку, Іванов ніде надовго не затримувався.
Як результат, повернення до Києва у 50– х роках. Приятель Олександр Довженко знайшов місце Іванову у стінах кіностудії, і саме тут 47– річний режисер випускає свій перший фільм: короткометражна стрічка– концерт «Пригоди із піджаком Тарапуньки». Потім Віктор Михайлович виводить на екрани класичні твори українського кінематографу: «Шельменко– денщик», «Сто тисяч», «Олекса Довбуш».
Він давно мріяв екранізувати знаменитий водевіль Михайла Старицького, який він написав у 1883 році. Але керівництво не поспішало пускати фільм в прокат. Чому? Можливо через те, що комусь сюжет здавався дріб’язковим. Шахрай-наречений сватається до багатої нареченої. А можливо через те, що на той момент Віктор Іванов пропрацював на кіностудії всього кілька років.
Але режисер знайшов спосіб. Він підніс черговий сценарій фільму під виглядом того, що хоче показати стиляг того часу. Якраз в той час, в СРСР боролися з так званими стилягами, тому пропозиція зацікавила вище керівництво.
Крім кінематографа, Віктор Іванов захоплювався літературою, особливо дитячою. З 1956 року – член Спілки письменників України. Автор збірок для дітей «Наша Наташа» (1954), «Доріжка» (1958), збірки віршів «Доделки-переделки», «Попади», «Сатирический патруль» (1960).
Попри талант, йому до кінця життя довелося боротися з чиновницькою бюрократією. Це позначалося на здоров’ї: переживши два інфаркти, Віктор Іванов помер у 1981 році. Офіційне визнання прийшло уже після смерті: у 1999 році режисерові було присвоєно Державну премію імені Довженка (посмертно). На одному із приміщень кіностудії колеги встановили бронзовий барельєф з портретом Іванова та його персонажами.
