Він у ці дні особливо тривожиться. Бо двоє його синів вже із своїм родоводом живуть у Росії та Україні. І в разі війни тут вже реально треба йти брат на брата, онук на онука… А тому він вірить, що все вляжеться…
Все життя Василь Іванович навчав інших. І Тиврівський ліцей, який десятки років був школою-інтернатом, був його другим домом. Туди приїхали молодими викладачами з дружиною. Там зростили двох своїх синів Геннадія та Валерія. Одного доля закинула до Санкт-Петербурга. Інший живе у Вінниці.
Василь Іванович Наумчук гідно зустрічає свої роки і знаходить все краще в них, бо роблять його мудрішим. Після смерті дружини, вірного супутника по життю і колеги по роботі Вікторії, виконав її волю і вирішив написати книгу про родовід. У 82 роки. Він дослідив і передав потомкам дерево свого роду. Улюблена онука Вікторія нагадує йому тепер дружину Вікторію.
Є ще два онуки. Там, у Росії, Денис. Тут, в Україні — Юрій. Якраз призовного віку… Тому серце болить… Бо ж будуть — брат на брата.
Але лікувати тривогу вміє Василь Іванович спокоєм. Закликає всіх, хто читає, доносити правду до своїх родичів в Росії. Щоб зберегти мир. Бо всі лихоліття тієї страшної війни він бачив на власні очі.
— Радісне і трагічне перепліталось у нашому житті. Долали ми страхи війни і труднощі повоєнної розрухи. Допомагала нам вижити взаємна підтримка.
У книзі Василь Іванович описує мобілізацію на війну батька та односельців. Він — дитина війни, із 30-го року народження.
Хіба думав тоді Василь Іванович, в 2013-му написавши книгу, що і його дітям, онукам, правнукам доведеться пізнати, що таке війна… І перед її повномасштабною загрозою зустрічати свої 92-і іменини на День Валентина.
І в день його ювілею родовід його двох найдорожчих синів розділить історія на два табори.
— Мої сини — Валерій, який зараз живе в Санкт-Петербурзі, та Геннадій, що у Вінниці мешкає, мудрі. Їхній голос крові не заглушить ніяка пропаганда. Бо ми з дружиною Вікторією виховали їх розумними і патріотичними.
– Валерій вважає те, що твориться зараз, повним маразмом, ось тільки-но з ним говорив, — втручається в розмову Геннадій.
І як це воно — усвідомлювати батькові, родині, що брата можуть вести на брата, онуків на онуків… Для чого і за що? Чому?
Василь Іванович противник війни. І каже, що рецепт його довголіття саме в любові.
Як не дивно, але в минулому році, одразу після дня народження, він “піймав” коронавірус. І разом із сином Геннадієм потрапив до лікарні. Лежали в одній палаті. То батькові довелось саме цією батьківською любов’ю рятувати важкохворого сина.
— Я лише думав: якщо щось зі мною трапиться, то хто тут підтримає Геннадія… Бо ж Лариса там — за стінами лікарні, а я тут — чую кожен його подих.
Ось так обоє і побороли недугу… Але як побороти цю, всеосяжну — коли біснуватому диктатору задумалось ось так стравити братів по крові…
Валерій 1955 року, вже й сам дідусь. Має із Світланою — дружиною — сина Дениса. Вже й онук Михайло виріс. Живуть у Росії. Вже пенсіонери.
Геннадій у Вінниці. Має сина Юрія та доньку Вікторію. У Юрія вже син Ігор та донька Злата підростають…
— Наші розмови із родичами з Росії тепер дипломатичні… Але це так боляче, коли родичі, заражені пропагандою, говорять не мовою серця, а дипломатії… Я щасливий, що брат не відмовляється від України, розуміє все.
Але так було не завжди. Коли в 2014-му вони в часи загострення війни переступили поріг нашого дому, то тут такі баталії були… Їх так там накачали «розіп’ятими мальчиками» і «укробандеровцами-карателями»…
Але повезли ми з дружиною Ларисою брата до військкомату, де в автобуси грузили мобілізованих, показали реальні, а не пропагандистські кадри… Приймали хлібом-сіллю, щедрими столами, говорили і пояснювали, дискутували… І таки дійшло до моїх родичів. Бо ж і дружина братова із цих країв.
Якось бачимо, пішли брат з братовою гуляти по Вінниці. А ми на роботу у власний магазин. Коли відкриваються двері і серед відвідувачів брат Валерій із дружиною. У таких вишиванках, що очі вбирають… Дійшло. Голос крові таки переміг. І тоді ми всі разом особливо раділи. Так має бути. Родоводи, розділені кордонами, не мають розділити ніяка брехня та зомбування.
Тому хочемо побажати із батьком, щоб в родині кожного українця і росіянина переміг все-таки голос крові, а не зомбоящик… Підтримую батька — доносьте всі, хто має родичів в Росії, правду. Бо далі — мир і спокій буде. У них і у нас. Бо ж скільки є тих мільйонів кровних, кого зробили ворогами.
Статистика красномовна — кожен другий має рідних, друзів чи близьких в Україні та Росії. І для більшості рідня на Україні стала ворогами… Чому і за що?!
Настрашніше — що брат і тисячі таких противників війни там нічого вдіяти не можуть… Бо ні від нього, ні від решти росіян нічого не залежить. Абсолютна влада диктатора…
Василь Іванович переконаний, що секрет його довголіття у казковій подільській Швейцарії, куди закинула його доля.
— Природа знає секрети гармонії і вчить нас своєї мудрості. Тільки ми поспішаємо кудись, ускладнюємо собі і іншим життя і її не чуємо, — ділиться він.
Далі показує низину — берег Південного Бугу біля Тиврова, який поряд із історичним Татарським бродом.
— Ось тут щоліта, коли наступали канікули у школярів і пора відпусток, яблуку ніде було впасти за СРСР. Як на березі моря, займали місця ще зранку приїжджі. Ті самі росіяни із Мурманська, Ленінграда (тепер Санкт-Петербург), інших міст. А всю нашу школу-інтернат заповнювали школярі із Росії, які оздоровлювались тут.
І так могло й далі бути — бо ж у нас є те, чого немає у них, і навпаки. Але потрібно було лиш одне — зрозуміти українців, їхнє бажання мати свою державу.
Василь Іванович, педагог із багаторічним стажем, мудрий і спокійний, виважений в словах і вчинках. Його коронна фраза:
— А чи варто вирушати в дорогу, коли надворі негода і дощ? Звичайно, варто, адже хмари розвіються і буде сонце.
Кожен народ живе по-своєму. Як зумів організуватись. Ми живемо і завжди жили бідно, хоч природа наділила чималими багатствами. Та мабуть, через бідність і живемо так, бо мало чого пам’ятаємо про своє минуле. Особливо далеке минуле.
Василь Іванович виховав тисячі учнів, взяв участь у їхньому становленні. Він продовжує бути натхненником легендарного Тиврівського хору ветеранів. 57 років співав свою пісню життя на сцені з дружиною Вікторією. Їх поєднала Хмельниччина. А вже потім молодими спеціалістами потрапили до Тиврова.
50 років живе у Тиврові Василь Іванович. Згадує, як було селище заможним райцентром. П’ять заводів працювало тут. Люди мали роботу. Пивзавод був відомий далеко за межами області. На пластмасових виробах працювали у три зміни. Були гарні зарплати. Була робота для усіх. Парк, стадіон з прекрасним полем, каруселі…
Тому ми маємо прагнути в Європу, щоб це все повернути. Бо наші туди їдуть на заробітки, а не навпаки...
Треба шукати причини і виправляти помилки. І Василь Іванович виправив їх сотні як учитель. Жаль, що не його учні тепер при владі в Україні.
Він математик. А математика приводить розум в порядок.
— У Тиврові, у Вінниці, у Санкт-Петербурзі наш рід Наумчуків. І йому не буде переводу, — впевнений Василь Іванович. — Бо диктатори приходять і відходять… Дерева роду розростаються і дають гілки.
Андрій Власенко
