Спочатку хотіла написати пост-застереження для пасажирів літака. Але коли розповіла, що сталося, і чому саме вона, а не хтось інший, то вийшла історія про неймовірну і небайдужу людину.
– Жінці стало зле у салоні за пів години після того, як борт піднявся у повітря, — каже Оксана. — Я сиділа у хвості літака, якраз планувала сфотографувати піраміди над Каїром. Раптом капітан літака запитує, чи немає на борту медичного працівника. Я зачекала не менш як хвилину. Ніхто не зголосився допомогти. Тож от так, босою, і побігла до жінки, яка сиділа на початку салону. Їй років 45-50, вона кілька разів втрачала свідомість. Пульс у жінки не прослуховувався. Тонометр на висоті 10 тисяч кілометрів не спрацьовував.
Я швидко почала знімати з неї синтетичні шкарпетки, браслети, зняла маску та вмила холодною водою, аби стабілізувати температуру. Коли вона трохи прийшла до тями, то сказала, що має гіпотонію. Ми їй дали «Цитрамон». Потім, аби розвантажити організм, у проході з курток зробили підстилку, під голову поклали подушку. Говорила з нею і заспокоювала весь час. Адже це теж важливо, коли людина в стресі. Так вона пролежала деякий час. Десь за годину, коли поспала, вже прийшла до тями. Сказала, що дякує за порятунок.
Вже потім я дізналася, що попереду мене сиділа студентка-другокурсниця медуніверситету. Вона сказала, що дуже налякалася, тому не пішла допомогти. Але могла б хоча б разом зі мною допомагати, було б легше!
Коли ми приземлилися у Борисполі, було дуже приємно, що до мене підійшла вся команда літака на чолі з командиром. Вони подякували і вручили перше, що під руку потрапило – дві пачки соку.
Та на цьому історія не завершилася. Згодом на знак вдячності авіакомпанія подарувала рятівниці квитки на безкоштовну подорож по Україні. Вона посміхається: «Хочу зробити одноденний романтичний мінікруїз Україною із чоловіком. Поснідати у Вінниці, пообідати в Одесі, а повечеряти у Львові».
Ні, Оксана не медик, не поліцейський, не педагог і навіть не психолог. За фахом вона маркетолог. Власне, та поїздка до Єгипту була по роботі. Оксана за покликом душі волонтер «Червоного Хреста» з 12-річним стажем, має міжнародні сертифікати. Для цього пройшла спеціальні курси з надання домедичної допомоги, не боїться критичних ситуацій та з легкістю надає допомогу тим, хто цього потребує. Їй доводилося рятувати людей посеред вулиці, у поїздах, в інших місцях. Але у повітрі – вперше. У своїх друзів вона у телефоні записана «Фея». А вона відповідає: «Не фея, але дуже стараюся».
«Волонтерити» Оксана почала років 18 тому. Раніше їздила разом з іншими волонтерами у Стрижавку. Була молода, вразлива і легко всьому вчилася. А потім взялася опікуватись дитбудинком «Родиний дім» у Вороновиці. Кілька років тому цього будинку не стало, його знищила пожежа. Але контакти з тими дітьми вона й досі не втратила.
- Чому вирішила допомагати? У цьому будинку була дуже складна ситуація з одягом, житлом, розвитком, розвагами. Хіба що їжі вистачало. Все просто. Ти розумієш: в тебе ОК, а в них зовсім не ОК… Мені не було байдуже.
Я поринула у волонтерство з головою. Навіть зі своїм чоловіком познайомилася під час однієї з поїздок, коли подорожували з дітьми Вінниччиною. Пам’ятаю, як ми збирали кошти на дитячий майданчик для дитбудинку у Вороновиці. Років 15 тому нам вдалося зібрати велику на той час суму – 5 тисяч гривень. Ми продавали повітряні кульки на вулицях, влаштовували різні акції, майстер-класи. А потім своїми силами встановили все. Ми поміняли вікна, двері, матраци, стелю. У цих дітей були заняття з танців, айкідо, з ними займалися психологи. Діти виросли. Деяким по 25 років, але ми гарно спілкуємося. Один хлопець потрапив у в’язницю, і ми п’ять років спілкувалися телефоном. З дівчатами ходила на пологи. А два роки тому діти запросили мене на весілля. А потім мені першій розповіли про вагітність. Є дівчатка за кордоном. Є й такі, котрих невдало удочерили, і вони скаржаться мені. Вони знають, що гроші в мене просити не можна, але я можу порадити щось по життю, якось підтримати. Такі дуже довірливі стосунки з людьми для мене понад усе!
- Оксано, твою працю якось винагороджують?
- Ні на які нагороди я не розраховую, тому і не беру участі у якихось конкурсах. Я відмовляюся від подяк і грамот, бо для мене ці папірці не важливі. Значно цінніше, коли мене кличуть у гості мої діти, запрошують на весілля, розповідають про себе. Вважаю, що нічого видатного не зробила, щоб заслуговувати на таку увагу.
- А як сім’я ставиться до твого волонтерства?
- У мене дві доньки, і вони теж волонтерки. Старша поїхала зі мною у 9 місяців, молодша – у 3. Коли вони їздили зі мною у Вороновицю, то ніколи ні в тих, ні в тих не виникали ревнощі. Діти з дитбудинку гралися з моїми доньками цілий день. Дуже корисне таке спілкування. Марина, котрій вже 11 років, – наймолодша волонтерка, котра займається сортуванням сміття. Тепер ми вдома дуже ретельно все сортуємо. Так заведено в нашій сім’ї. Мої рідні підтримують мене, я – своїх дітей. Ось зараз маю допомогти одній жінці з дитиною, котра живе далеко в селі і не має що їсти. Одного разу мені подзвонила дівчина і поскаржилася, що її з дому вигнали. То вона більше ніж пів року жила на нашій дачі, потім народила дитину і ще жила. Я в неї на пологах була дев’ять років тому. Це теж був екстремальний випадок, бо ця дівчина була готова зробити аборт. Але я категорично проти абортів і переконала її, що ми обов’язково знайдемо вихід.
Про плани на майбутнє Оксана розповіла коротко: «Планую зібрати фейсбучну команду «лайкарів» і запропонувати курси першої медичної допомоги при Червоному Хресті. Сама не раз переконалася, що такі знання стануть у пригоді кожному».
Тетяна КОНДРАТЬЄВА
