Ексклюзивне інтерв’ю “33-му” далі.

Він був шофером того самого генерала Юрія Суботіна, який будував “дорогу смерті в Уральських горах” та бункер в “черепній горі”.

Наш співрозмовник більше тридцяти років мовчав, бо мав “червону лінію” у військовому квитку. Нічого не розповідав навіть дітям. Вперше про побачене всередині гори Ямантау повідомив нашому кореспонденту. Зрозуміло, що з метою безпеки ми змінюємо його ім’я. Хоча йому вже за 60, але він свідомо відмовляється виїжджати за кордон, навіть не вивозить туди свою багатодітну сім’ю.

– Це наша земля, ніде нема кращої, повірте. Я побачив пів світу. Вразили своєю величчю й Уральські гори. А в горі Ямантау, де з початку 80-х почалося масштабне будівництво засекреченого об’єкта, навіть побував. І біля підніжжя гір тричі, хоча туди нікого не пускали. У мене був дозвіл, бо возив Юрія Володимировича Суботіна — єдиного, який бачив інженерні плани будівництва бункера і займався цим безпосередньо, – розповів шокуючі деталі Сергій Сергійович.

– А як ви туди потрапили?

– У 1981 році мене призвали на строкову службу. Потрапив у військову частину 62238 — це секретна в/ч у місті Татли. Пів року проходив відбір, хоча й сам про це не знав. Спочатку з усього Союзу вибрали 500 солдатів, потім 200, далі – 100, 10. А потім залишився лише я. На мене збирали характеристики зі школи, училища, з сільради на Вінниччині. Вчителі писали, що я різкий, прямий, готовий на самопожертву заради важливої справи. Усі характеристики були позитивні, крім тієї, що дав дільничний. Він, певно, думав, що мене мають посадити, то написав, як на уголовника… Але не лише характеристики відіграли ролі. Я був найкращий у всьому — у стрільбі, у силовій підготовці, у плаванні. А водив будь-яку машину так, що мені тоді рівних не було. Коли на співбесіді мене запитали, кого я в цивільному житті возив, відповів: “Свеклу”. У них була паніка, хто такий Свекла, що його возив професійний водій.

– А що ви знаєте про полковника Суботіна?

– Його з Москви кинули на Урал будувати цей бункер. Колись я його запитав: “Чому саме ви?” А він відповів, що у нього характер такий же, як в мене. Навіть жив я місяць в нього. Бо якось ми спускалися з гори, а там дорогою хтось розілляв оливу з бочки і машина пішла шкереберть, ми мало не загинули. То Суботін сказав: “За то, что ты лихачишь, строгий выговор! А за то, что спас мне жизнь, месяц можешь жить у меня». У нього чудова дружина, син. Що з ними зараз і де вони, не знаю. Знаю лише, що сам Суботін безвісти зник… Як і ті зеки, які будували всередині гори. Їм обіцяли рік за два, тому вони погоджувалися. А після будівництва їх вивозили на станцію Юша, але звідти жоден додому не повернувся. Хоча Суботін просив: “Пусть люди живут”. Та він нічого не вирішував по ув’язнених, бо займався виключно військовими — стройбатом, строковиками, які будували дорогу до гори.

– А що саме тоді будувалося, ви розуміли?

– Ні! Якось на радіохвилі “Голос Америки” розповідали, що генерал Суботін будує дорогу смерті в Уральських горах. А Ямантау тоді називали “черепна гора” або “гора смерті”. Були різні версії, що там будуються ракети “Кріт”, які можуть проникати до 30 км в землю. Потім казали, що там видобувають уран для Магнітогорського комбінату. Але це все було для прикриття. Бо вже тоді чув, що головним завданням у будівництві було забезпечити доступ повітря в самій горі. Щоб ви розуміли, Ямантау — це півтори тисячі кілометрів над рівнем моря. А там будувалося ще в глибину дуже багато. Найбільше про той об’єкт знав лише Суботін. Але не все. Раз на рік йому з Москви привозили документи, плани, креслення, за якими він й будував. Так, одного разу приїхали міністри з Москви. Їхніх водіїв пустили лише до села Кузілга, це під горою. Далі не дозволили. Тому всі пересіли в мою машину, і я завіз Суботіна і цих міністрів в саму гору. Це був єдиний раз, коли я був усередині. Уже тоді в самій горі була побудована ширококолійна залізниця, хоча до Ямантау ще ніякої дороги не було. Там всередині великі тунелі. Проїжджаєш – вмикається світло, виїжджаєш — вимикається. Відкрили двері, Суботіну передали пакет. А що далі, я вже не бачив.
– І як після цього ви залишилися живим?
– У мене була “червона лінія” на 20 років. Поки я служив на Уралі, мені не можна було ні з ким спілкуватися, мою машину не можна було зупиняти. Якось внутрішня безпека полковника Суботіна, бо насправді він був полковником, а посада генеральською, запитала мене, хто до мене останнім часом підходив, щоб поговорити. Я розповів, що дійсно якось підійшов молодик, сказав, що він мій земляк. Пропонував пообідати разом. Як потім з’ясувалося, це був диверсант. Його завданням було з’ясувати усе про таємне будівництво. Він влаштував підпал стройбату, 20 строковиків згоріли заживо. А виявили його, бо не знав, як пити горілку. З ним на місці ж розправилися дуже жорстоко.
А я після строкової служби одружився там, народилися мої діти. Повернувся в Україну через 6 років. Але відтоді відчував утиски та переслідування пострадянської влади на малій батьківщині. Та ніколи нікого не боявся. Відстоював Україну на всіх майданах, бо знав, що таке репресивна машина совдепівщини. Пліч-о-пліч з захисниками України з 2014 року. І зараз не збираюся нікуди тікати, бо якщо й доведеться померти, то як чоловік, а не як боягуз.

Спілкувалася
Людмила ПОЛІЩУК