Очима військової журналістки, до
цього співробітниці «33-го каналу», вінничанки Тетяни Дубогрій відверто про Бучу, Ірпінь, Гостомель
«Частинка наших сердець навіки у тих братських могилах. Вибачте, що не встигли врятувати… »
Третій день поспіль… З шостої спроби… Таки сідаю і намагаюсь зібрати до купи, наче розірване намисто думки, щоб хоч якось прийти до тями і почати писати.
Дивлюсь на білий аркуш, а перед очима всі жахіття з фото і відео, котрі без ретуші опублікували колеги з нещодавно звільнених Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Ворзеля (на жаль, список тільки починається…). Прямі свідчення геноциду мого народу на увесь світ. Кадри, від яких кров холоне у жилах і мимоволі, у перші секунди, щосили до крові прикушуєш губи. Сльози ллються одразу і чомусь бракує повітря.
.. Вчора у Бучі був мій хороший знайомий. Завжди впевнений, стійкий духом, мужній – не бачила, щоб плакав , коли хоронив близьких і товаришів. А тут серед ночі кричав у трубку, що хоче просто напитись до безтями, аби вимкнути мозок бодай на годину, бо дуріє від побаченого. Вже і пляшку горілки має. Хоче, а не може, бо нудить і рвотний рефлекс навіть від води…
Я – християнка. З дитинства Біблія і мама вчили , що треба прощати ворогів, молитись за них. Рідненька, вибач, але, мабуть, я – велика грішниця , бо нині люто ненавиджу їх кожною клітинкою свого тіла і душі, проклинаю до десятого покоління. І всю цю ненависть та жагу справедливої помсти обов’язково передам своїм нащадкам.
Господи, і Ти прости, але я безсила проявити навіть граминку милосердя, коли бачу світлини зі зґвалтованими маленькими дівчатками і хлопчиками.. Ангелам не просто зв’язували крила – шматували, різали, відривали. Я дивлюсь і чую їх передсмертні благання і визги. У мене поки немає дітей. Зізнаюсь, що до 24 лютого хвилювалась з цього приводу. А тепер розумію, що у страшному сьогоденні, можливо, то і на краще. Мені , звісно, болить. Але що ця біль у порівнянні з тими, хто народжував ?! Перед мамами, які ставали свідками нелюдських знущань над їх кровинками ? Коли кидались катам в ноги і просили: «Візьми мене, пожалій дитя», а у відповідь сміх і ще більше скаженої активності. У скількох серце не витримало ?? Скільки за хвилини сивіли і втрачали розум ?! Боже, хіба можна таке забути, прийняти, простити ? НІКОЛИ! НІЗАЩО! Якщо це гріх, то свідомо беру його.
… Двоюрідна сестричка до війни жила в Ірпені (на щастя, встигла з родиною вчасно евакуюватись і це вберегло їм життя, адже в будинок через день наприлітало «асвабадітельських прівєтов». Мразі!). Це місто чомусь було особливо милим мені, тягнуло магнітом. Я називала його образно «Діснейленд» : безліч безтурботних малюків, вагітних, дитячих майданчиків, затишних парків, скверів, закладів для усієї родини. Найсмачніша кава, морозиво і суші. Завжди сміх і гарний настрій. Навіть задумувалась, щоб придбати у майбутньому саме там квартиру. Не знаю чи зможу я проковтнути каву після Перемоги і відбудови та зробити хоч одне селфі з посмішкою. Якщо чесно, то нині не уявляю, як там взагалі тепер можна відкрити кафе або піцерію – на кожному кроці нашвидкуруч зроблені могилки з підручними позначками, людські рештки, потрощені дитячі візочки і обпалені іграшки. Як реальні свідчення небаченої дикості у 21 столітті. Сцени, на котрі не наважився і Хічкок.
Суки, я не прощу вам і тих з’їдених собак, застрелених цуциків і кішок, тварин, які повільно вмирали без води і їжі. Їх за що ? Мову не таку мали чи віру?!
Цих виб..дків треба просто нищити. Не вагаючись. Без зайвих емоцій. Хіба, насолоди. Це не воскресить безневинно убитих, замордованих, закатованих, не відбудує зруйновні міста, але, мабуть, подарує полегшення. Хай і тимчасове.
А кончені кацапські жонушки, свиномамаші і інша категорія маток, яка кайфувала, слухаючи по телефону у найменших бридких деталях, як їхні «іванушки» «імеют хахлушек» , паралізованих бабусь і танками їздять не лише по трупам безневинних , а іноді намотують на гусінь і палять ще живих , нехай чекають своєї черги. Повірте, вона неодмінно настане. І зараз я не лише про суд Божий (від нього ще ніхто не відкупився і крадені пральні машини, унітази, килими, видерті з кров’ю і плоттю сережки та каблучки під спецзамовлення, не допоможуть) . І не про Гаазький трибунал. Рубікон перейдено, тут вже інше. Сидіть і знайте – вас обов’язково знайдуть і звільнять планету від біосміття, яке не мало права плодитись, яке повинно було зробити собі хімічну кастрацію, перев’язати придатки, відрізати ножем. абортуватись – що завгодно, але не розмножуватись. А потім чорти вічність смажитимуть у казанах і муки ваші будуть безкінечними, по колу. Я вірю і разом з побратими зробимо все, щоб швидше організувати ту пекельну зустріч.
Хтось скаже, що я стала надто жорстокою ? Ще на початку лютого шкода було зловленого пацюка втопити чи роздавати шкідника-таргана, коли траплялись. Не змогла б їх вбити і досі. А от москалів-окупантів тепер запросто. Рука не сіпнеться при нагоді. Бо вони в рази гірше і нікчемніше. Бездушні потвори, яким тепер не має бути спокою вже ніколи і ніде…
Мабуть, варто було закінчити хоч крихтою позитиву.. Він , звісно, завжди є, але не після побаченого. Ми неодмінно вистоїмо, переможемо, відбудуємо. Жодного сумніву. Але там, у братській могилі в Бучі на 280 (за попередніми даними) тіл, навіки залишиться частинка серця кожного свідомого українця. Єдине, що дає сили тримати стрій далі – їм вже не болить, вони вже не бояться і не плачуть…. Пробачте, що не вберегли, не встигли…
У скорботі зі своїм народом від імені 101 бригади, щиро Тетяна Дубогрій
