Бог втомлено схилив голову.
– Петре, на сьогодні все?
– Ні, Боже, ще душі з Київщини на суд Божий чекають.
– Буча і Ірпінь? Зви всіх. Тут все просто: всіх до раю.
– Без суду?
– Так, без суду. Всіх до раю.
– Добре, але, Боже, розумієш, є одна проблема: вони не хочуть до раю.
– Не хочуть до раю? Це вперше, відколи я створив Землю. Клич сюди.
До кабінету зайшли душі. Змучені, посірілі – так буває, коли помираєш мученицькою смертю.
– То ви не хочете до раю? – насупився Бог.
– Боже, хочемо, звісно, хочемо. Але не зараз. Розумієш, ми потрібні там, на землі. Ми мусимо допомогти. У нас війна, там наші рідні, наш народ. Як ми зможемо спокійно раювати, коли нашу землю топче окупант?
– Але я не можу вас оживити, – розвів руками Бог.
– І не треба, – виступила вперед худенька дівчинка рочків 8. – Ми так підемо. Я полечу до Європи. Ходитиму по їхніх містах і заглядатиму людям в очі – нехай відчувають, що газ подорожчав заради таких, як я. Я гойдатиму їхніх дітей і співатиму колискової, якої мене вчила мама – про Україну, про мир, про добро. Щоб ніхто і ніколи не засумнівався, що їхня допомога – цінна.
– А я, – озвалася молода жінка, – піду до європейських політиків. Розповідатиму їм ночами, як мені боліло. Як було страшно. Страшно і боляче. А потім страх кудись зник. І я плюнула нелюду в обличчя. Він їздив по моєму тілу танком. А я так хотіла плюнути в нього ще раз, але не могла – душа вже високо летіла. Я буду розповідати їм, чому нам потрібне їхнє озброєння. Заради мене. Заради таких, як я.
– А я піду до військових Європи, – мовив чоловік із сивими скронями, – розкажу, як я їхав за хлібом. Як серце моє прошила куля. Через спину. Звертатимуся до їхньої гідності і честі, до людяності. Нагадаю про закони війни. І покажу, що коїться зараз в Україні.
– І я, і я, і я піду, – загудів хор голосів.
– Ми всі підемо. Всі. Нас там потребують. Наші рідні. Наш народ. Наша земля. А після Перемоги – веди нас, Боже, куди хочеш. На все твоя воля.
– Дозволяю, летіть. Станьте європейським янгольським батальйоном.
Бог махнув рукою і відвернувся. Святий Петро побачив, як він змахнув сльозу, що от-от скотилася б із вій.
– Тепер ти розумієш, Петре, чому вони заслуговують на рай, без суду?
– Розумію, Боже. Бо вони уже янголи. Янголи-охоронці України.

Світлана Мрига