На Фото Петро Мазур (праворуч) зі своїм товаришем після закінчення академії НГУ

-Тому ми виграємо цю війну! – бо ми не рашисти, які кидають своїх товаришів і техніку при першому ж контактному бою, а самі втікають, – впевнений гвардієць Петро МАЗУР.

Його спочатку вважали двухсотим. Але він вижив завдяки своїм побратимам і тепер через газету хоче подякувати тим, хто героїчно врятував йому життя.

Це була перша ротація у зону бойових дій для “золотого” випускника Харківської Національної академії НГУ.

-Я закінчив вінницьку ЗОШ№16. Але там не дуже вчився, лише улюблені предмети — українську мову, літературу, історію. Бо увесь мій час був присвячений сцені — 9 років у “Барвінку” – народні танці були моїм захопленням. Там я сформувався, як патріот України. Тому коли поступив в академію, вирішщив стати кращим з кращих, щоб бути корисним своїй державі. Закінчив гуманітарний факультет. Вільно володію англійською, німецькою. Був перекладачем при іноземних військових делегаціях. Після вузу отримав направлення на службу у вінницьку частину НГУ на посаду заступника командира ротної групи по особовому складу. А 1 лютого, за 23 дні до повномаштабного вторгнення, почалася моя перша ротацію у зону бойових дій. Спочатку ніс службу на блок-постах. Потім почалися активні бойові дії, – розповідає Петро.

– 20 березня ми зайшли у Солодке Донецької області, звідти починався наступ окупантів. Зайняли першу вулицю, щоб зустрічати ворожі війська. Через три дні почався інтенсивний артобстріл і пішла ворожа техніка. Перевага була не на нашому боці, тому вимушені були відступати. Я з Антоном — головним сержантом ротної групи, залишилися, бо на дорозі продовжували відстрілюватися наші гранатометники. Коли й вони відступили, ми відійшли на кінець села, де базувалися дві бригади ЗСУ та прикордонники.

На четвертий день деякі підполковники та полковники відмовилися служити. Бо вони думали, що будуть керувати, а їх кинули в окопи. А командир із ЗСУшників, хоч молодий — 26-27 років, але дуже толково і грамотно готувався до наступу ворога, розставив всіх на позиції, бо розумівся у тактиці ведення боїв. Мене запитав, чи я розбираюся по картам, чи зможу дати координати. Я відповів, що все вмію. То він дав наказ виставити спостережний пункт солдатам. Але я сам пішов, бо треба було зайти на передню лінію.

Ледь встигли заяняти позиції і почалася спочатку атака з неба, а потім артилерійський наступ. Оперативно сповістили інші підрозділи, що вже пійшла ворожа техніка. Хлопці зайняли позиції у крайніх порожніх будинках. Я з Антоном пішли на перехрестя, щоб знищити рашиську техніку. Але ми не знали, що з ночі зайшла ДРГ. Пятьох офіцерів ФСБ поселив у себе місцевий житель. Хоча ми з місцевими були по-доброму. Годували їх своїми продуктами. Навіть не чекали від них зради…

Коли ФСБшники побачили, що основні наші сили відійшли, почали з гранатометів обстрілювати нас з Антоном. Ми давали відповідь, як могли. Але я раптом відчув різкий біль в обличчі, пішла носом кров… Це осколок зайшов під око… Потім влетіло у плече, почалася кровотеча. Впав на коліна… Відчув, що сили мене покидають. Навіть не міг дістати гранату і кинути у ворога. Ліг на ліву сторону, прижав плече і артерію, щоб зупинити кров, і трохи прикрився каскою.

Побачив Антона, який ще лежачи продовжував відбиватися. Його поранили в ногу і живіт. Він прикрився автоматом і це врятувало йому життя. Ще встиг повідомити наших, що ми у пастці, сказав, що він поранений, а я загиблий.

Не знаю, скільки ми так лежали… Але раптом побачили наших товаришів. Мій прапорщик — Микола Лановенко організував ще 10-ро хлопців і вони пішли нас відбивати. Якби не вони, нам з Антоном там би прийшов кінець. Тому я хочу, щоб ви написали прізвище усіх 11-ро наших рятівників: це молодший сержант Писаренко, старший солдат Богусевич, солдати Покотило, Рибальченко, Корженівський, Пильник, Главацький, водій Марченко, який вивозив нас посадками, валив дерева, щоб проїхати. І бойові медики – молодший сержант Мариніч та молодший сержант Стус. Вони надали першу медичну допомогу, наклали жгути і цим врятували життя.

Далі за здоровя 21-річного сержанта медики у Покровському, Попасній і в Дніпрі. Петра вже декілька разів прооперували, бо у нього травмовані плече, коліно, розірвані легені. Він повністю втратив зір на ліве око… Але на падає духом.

Поряд з ним мама – учасник бойових дій, майор медичної служби Вінницького шпиталю.

-Мама у мене справжній боєць. Вона рятувала хлопців у Сєвєродонецьку, надавала допомогу військовим під час бойових дій. Звичайно, за мене — свою кровиночку, дуже хвилюється. Після цього важкого бою, їй боялися сказати про мене, бо ще не було точної інформації живий я чи поранений. Тому вона сама видзвонювала своїх колег з Донецької області і шукала мене по всіх лікарнях. Коли мене госпіталізували в Дніпрі, одразу примчалася і тепер зі мною. Знаю точно, що мамина молитва творить чудеса і тому я вижив, – впевнений Петро.

Коли матеріал готувався до друку, стало відомо про загибель двох товаришів Петра Мазура, які тоді врятували його на полі бою. У важких боях під Донецьком полягли смерю хоробрих майстер-сержант Микола Лановенко та бойовий медик Василь Мариніч… Вічна слава і вічна память Героям…

 Людмила ПОЛІЩУК