Дорогі друзі, зараз багато публікацій у фейсбуці про те, що біженці поводять себе не завше шляхетно у тих місцях, куди прибули з родинами. У моєї близької подруги у великий будинок теж приїхали родичі та друзі, які втекли від війни — вісімнадцять осіб. Незважаючи, що це рідні люди, їй дуже зараз важко всім догодити, зрозуміти, підтримати. Та й дратують вони її час від часу своїми звичками, у кожного свій характер, примхи, забаганки. Інколи зайвого випивають, щоб зняти напругу, голосно розмовляють, коли їй хочеться відпочити, і дивани вже гомінкі діти заплямували, і знайти господиня не може того, що стояло на звичних місцях на полицях, щоб приготувати обід. Але, коли вона подумає про те, що могло з її близькими трапитися, як би вони залишилися у епіцентрі жахної війни, відразу і злість проходить, і серцем тане, наче крига на весні. Потерпіть, будь ласка, мої хороші, бо хто знає, що ці люди пережили, які приїхали до Вас? У нас на всіх біда одна і російськомовних, і україномовних, хоч не кожен чемний і вихований, та це наші люди, такі, які є, що потратили в велику біду. Дехто пише, що біженці поводяться не так, як би нам хотілося. Гуляють в парках з пивом в руках, курять, смітять, розмовляють мовою окупанта, що найбільше шокує і дратує. Але ж пройде час і вони навчаться розмовляти українською. Нещодавно дивилася відео, ( розповідала продавець зі слізьми на очах), що дитина років сім боялася купити солодощі, не знала, як правильно сказати українською — печиво, бо перед тим її з мамою вигнали з іншого магазину за російськомовність. Чужа душа темрява. Одні впадають в депресію, а інші живуть, так, ніби в останній раз. Я не оправдовую тих, хто дійсно навмисне творить дивні речі, але завше краще когось серцем обігріти, пожаліти ніж залишитися самому без даху над головою. Люди потрапили в жахливу ситуацію. Хтось втратив дім, квартиру, а хтось найрідніших. Хтось не зміг приїхати на похорон батька, чи матері, чи не може додзвонитися до зниклих безвісти. Хтось просто справляє день народження дитини на природі, щоб вона цей день запам’ятала назавжди. Гучно себе поводить, кружляє дитину на руках, тішиться, а чиясь згоряна душа все те спостерігає і в неї серце крається від того, що комусь весело у таку страшну годину, коли їй так боляче від того, що втратила маленького сина. Інші стоять в черзі за пайком і нервують чи їм хоча б дістанеться, бо вдома немає й хліба, а купити ні за що. А дехто три шкури дере за житло з бідного і вважає, що це нормально. Ми такі різні і у кожного різний ступінь сумління і болю. Нервують, переживають, дратуються усі — і ті, хто постраждав, і ті на чиї плечі ліг тягар волонтерства. Хто готовий останню сорочку зняти з себе, аби допомогти іншому. За терпіння Бог дає спасіння. Якщо ми, ще будемо нагнітати серед своїх ворожнечу, неприязність, то ніколи не здолаємо ворога! Любімо, співчуваймо, ставимося з розумінням, не впадаємо у крайнощі, підтримуємо одне одного і не зважаємо на дрібниці, прикрощі за ради збереження країни і нації. Віримо в нашу Перемогу і все робимо для того, щоб її наблизити! Обіймаю! Тримаймося разом!

Тетяна Левицька