У 2016 році, в переддень святкування 25-річчя української незалежності, ви казали, що українці не були і ще не є готовими до незалежності. Невдовзі Україні 30. Скажіть, щось змінилося, чи дозріла нація?

Чим більше людей, які народилися вже в незалежній Україні і не бачили кучерявого Володю Леніна, великих портретів, панно, політбюро, свят, не читали радянських букварів, то все ближче ми підходимо до розуміння того, що є незалежністю і як її треба захищати.

Однак окрім загальнодержавного, загальносуспільного бачення ситуації, є елементарна родина, в якій люди виховуються. Коли я зустрічаюся зі студентами, то часто чую приблизно такі питання, які мені задавали комсомольці. На жаль, покоління не виникають за один день, вони формуються: передається досвід, життєва позиція, бачення, історична пам’ять. Якщо зробити загальний підсумок, то сьогодні ситуація зовсім інша.

От я беру 2014 рік. У нас не було ані свого війська, ані зброї. Так сталося, що попередні президенти, особливо Віктор Янукович, привели до влади росіян, які зайняли ключові пости і в Міноборони, і в СБУ. На сході російських представників була переважна більшість. Почалася війна, люди організувалися в народні батальйони і зупинили ворога. У кедах, спортивному одязі, без їжі та теплих речей. Вони вистояли і захистили Україну. Прокинулася свідомість народу. І не потрібно було Компартії, гасел, агітації. Люди відчули це на ґрунті своєї відданості як родині, як Батьківщині.

А за ці три десятиліття український політикум зрозумів, що таке незалежність? Чи він ще відстає від свого народу?

У нас було шість президентів. Я дивився на тих, хто прийшов після мене, і бачив, що поведінка, слово, постава, обличчя – все це було напіврадянське. Вони були чогось вожді. Зеленський від них відрізняється. У нього цього немає.

Тому тільки нині шостий президент починає ламати ту систему, яка була до нього. Він почав, та ще не зламав.

Протягом свого свідомого життя постійно чую від українських політиків: нам потрібна національна ідея. У кожного вона чомусь своя. Чи можете сказати одним реченням, що таке націдея України?

Про що ви найбільше жалкуєте, якщо говорити про вашу президентську каденцію?

Моя найбільша помилка – те, що я вірив Росії. Я не мав права це робити. Коли я вчився в Москві (це було з 1967 по 1970 рік), мені вже було за 30. Я мав доступ до Ленінської бібліотеки, до архівів, до яких ніхто не мав. І знав настільки багато про Росію, про Леніна, про всіх, що ніхто ще тоді не знав.

Я думав, що вона також змінюється. І зміниться врешті-решт. Що Росія застосовуватиме до інших держав, своїх сусідів не силовий компонент, а дипломатичний – домовлятиметься з ними. Вона ж залишилася такою, якою була.

А я знав багато того, з чого повинен був робити висновки. Не зробив. І вже пізніше, коли я став президентом, коли для мене постало питання будувати незалежну Україну, я зрозумів, хто мені найбільше заважає. Це була Росія.

Витримки з останнього інтерв’ю надані «Лівому берегу».