Чи йшли з портретом діда-героя у «безсмертному полку» – не знає. 

– Я росіянка, мій чоловік Михайло — українець. Я з-під Москви, Міша — з Любомирівки Чечельницького району. Пройшли всю війну і зустрілись в Берліні. Покохали один одного. Я була в льотному полку, Міша командував піхотою.

Після одруження служили і жили у Вінниці. Україна стала для мене другим домом.

Я все життя розмовляла російською, чоловік – українською. Ніхто ні на нікого не давив. Які нацисти? У Вінниці нацисти? Це може приснитись лише у хворій голові справжнього нациста.

Господи, вони що там — з розуму дійсно посходили? — так коментує Катерина Федорівна той час, коли почула про війну, повномасштабний наступ Росії на Україну.

— Ми з чоловіком виростили у Вінниці трьох синів. Один був у Афганістані. Інший — у Чорнобилі. Третій, Володя, льотчиком все життя служив. У гарячих точках був. Зараз пенсіонер.

Скільки біди випало. Мало? Нічого не навчились?

Знаєте, у мене є онуки, мало яких бачу. Ось Олексій найняв мені доглядальниць, бо ноги відмовили… Хоча вже сам круглий сирота. Батько Юрій і мама Таня пішли з життя, не доживши до сорока.

А ось Володю Завадюка, кажуть, що він дуже схожий до мене, до війни постійно дивилась по телевізору. Вірніше, те, що він творив. Знаю, що зіркою став, вся Україна його знає.

У мого сина з його матір’ю Світланою не склалось. Син Юрій — батько Олексія і Володимира (вони від різних матерів) — рано помер. Але я ним дуже горджусь.

Маю найсокровеннішу мрію — всіх онучат зібрати, побачити.

Так мріяла, що і старшенький онук з Москви приїде… І тут ця безумна війна.

Що цей Путін, зовсім з розуму зійшов? Кого на кого він повів? Та ми 5 років війни — росіяни, українці, білоруси, казахи, грузини — ще ближче братів були. Разом воювали, разом перемогу здобували. А зараз ця віроломна війна — найвища зрада, яку я знала…

– А яке воно — відчуття Перемоги?

– Таке я відчувала лише під час народження синів. Розумієш — це життя і безкрайність мрій. Здавалось, якщо ми пережили це — будемо жити вічно Я пам’ятаю кожну вуличку Берліна. І тишу! Господи, яка вона бажана, ця тиша. Уяви: 4 роки — вибухи, постріли… і раптом — все замовкло.

Берлін тих днів мені запам’ятався на все життя

Тоді був концерт до Дня Перемоги в Берліні. Ось там ми і познайомились. Саме там я Мішу свого, кохання всього життя (його великий портрет досі висить над ліжком Катерини Федорівни) зустріла.

Герой СРСР Михайло Рябошапка рано, в 65 років, ще в 1984 році пішов у вічність.

– Кажуть, що там, у Німеччині, радянські солдати катували, ґвалтували, вбивали мирних. Ви чули про такі факти?

– Ні, мій Міша, льотчики, з якими я пройшла всю війну, до такого не опускались.

Тому ми і у Вінниці далі служили і жили — бо вона ще за СРСР була столицею Військово-Повітряних сил СРСР, потім України.

Розумієте, піхота була найвразливішою в тій війні. Але Михайло мій вважав найбільшим своїм досягненням те, що за всю війну, пройшовши з Українським фронтом до Берліна, не втратив жодного свого бійця. А доводилось бути в найгарячіших точках. Тому й отримав найвищу нагороду — Героя СРСР. Українці завжди були дуже гарними, мудрими і досвідченими воїнами і командирами. Це знають усі.

Чого хочу? Щоб діти України і внучата жили довго і щасливо. Щоб ніхто не гинув.

Що сказати, ви навіть не уявляєте, яке воно, те життя, насправді коротке… Для чого ці війни?

Хто розв’язує війни – найстрашніший злочинець на землі. Скільки ми вистраждали тоді? І що — знову цей безумець все повторює?

Ось і моєму синові із родиною довелось втікати з-під Києва. Що далі з усіма нами? Хіба це нормально? Від кого — нащадків іншого його брата, мого сина?

Навіть уявити не можу собі такого…

На жаль, ні невістка, ні онуки з Росії, бо сина вже давно немає в живих, але матері про це не кажуть, вже давно не цікавляться долею бабусі — ветерана тієї війни.

Ось і сьогодні, в День Перемоги, коли марширувала в парадах чи не вся Росія, ніхто не зателефонував. Навіть не поцікавились, чи жива вона, може, треба допомогти, бо ж війна?…

Хоча, напевно, портрет діда Михайла, Героя СРСР, носять у колонах «безсмертних полків», розповідають, чиї нащадки…

То, може, тому і напали на нас, що багато говорили та мало робили, щоб поважати тих, хто віддав життя, щоб здобути перемогу над нацизмом?

Катерині Федорівні Рябошапці 94 роки. Вона пішла до війська ще в 15 років. Це коли німці вже були під Москвою. Пройшла всю війну і зустріла Перемогу в Берліні. Нинішню війну Росії проти України вважає безумством.

Проживає після війни у Вінниці по вулиці, яка, як і інші 198 вулиць у Вінниці, підпадає під дерусифікацію. І того, що так станеться через Путіна, не могла уявити навіть у страшному сні.

Спілкувалась
Тетяна РЕДЬКО