Росла-росла, та й визріла мрія. Ми, троє ентузіастів, літераторів з Хмельницького: Віталій Міхалевський, Степан Шкапій і я, побували на батьківщині відомого українського письменника Михайла Стельмаха. Здійснили ми свій задум напередодні 110-ї річниці від дня народження цього видатного подолянина, яка відзначається саме сьогодні, 24 травня 2022 року.

Рідне село Михайла Стельмаха – Дяківці, що в Літинському районі Вінницької області. Там ще 1989-го року було відкрито музей-садибу його імені. Провела екскурсію залами музею досвідчена екскурсовод, директор цього закладу Оксана Голованюк.

Експозиційні зали музею промовисто свідчать про яскраву зірку життя Михайла Панасовича. Хто з нас, учнів радянського покоління, не знає його чудових романів: «Кров людська – не водиця», «Правда і кривда», «Чотири броди». Письменник удостоювався найвищих державних премій, зокрема за останній зі згаданих романів – Шевченківської премії. П’ять разів обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Проте, незважаючи на високі нагороди та заслуги, залишився… безпартійним. Це був один-єдиний такий письменник радянської доби. Він чи не перший (з офіційних) у своїх творах згадав про голодомор 30-х років і про УПА. За це нещадна цензура переслідувала романіста і, на жаль, змушувала (не один раз!) переписувати, переробляти твори.

Це тепер гарварди та кембриджі вважаються вершиною здобуття освіти. Навчався майбутній письменник, блискучий майстер прози, що, без перебільшення, володів джерельною, барвінковою мовою, в педагогічному технікумі, потім – у Вінницькому педінституті. Трудився і як вчитель, і як журналіст, пройшов усю Другу світову війну, як то кажуть, «від дзвінка до дзвінка», двічі був поранений. Ще під час війни видав дві збірки віршів і книжечку оповідань «Березовий сік». Уже тоді проявився талант тонкого і спостережливого лірика, що тяжів до свого рідного, народного слова. Тож після війни почав працювати в Київському інституті фольклору, етнографії та мистецтва АН УРСР. Велика дружба пов’язувала його з Максимом Рильським, академіком та видатним поетом 50-60 рр., людиною непростої долі, втім, як і більшість талановитих особистостей того часу. Михайло Стельмах, поки не мав свого житла в Києві, навіть жив місяців п’ять в однокімнатній квартирі Рильських, освоївши розкладачку на кухні…
Щирість, безпосередність, тепло сердець відчувається і в листах двох літераторів, і в їхніх творах.

Отримавши престижну премію, Михайло Панасович запропонував велику суму грошей на потреби рідного села. Їх використали для будівництва школи. Завжди привітний, доброзичливий, Стельмах віддав для проживання батьківську хату в Дяківцях одному місцевому вчителю. А після того, як вчитель і його дружина померли, хату було приєднано до меморіалу М.П. Стельмаха і зараз туди також приводять екскурсантів. Поруч цієї простої, на дві кімнатки, хатчини зведена дідівська клуня (вже в сучасних умовах, але за зразком старої).

У письменника була хороша сім’я: дружина Леся, уродженка Хмельниччини, яка допомагала йому в роботі, сини Ярослав і Дмитро та донька Марта. Діти успадкували потяг до літератури, обоє синів стали письменниками, а дочка – філологом та етнографом.

Ми, хмельничани, з великим зацікавленням ознайомилися зі сторінками біографії Михайла Стельмаха, багато в чому досі невідомими, і повезли додому найкращі враження. Вдячні працівникам музею-садиби, подарували місцевій бібліотеці літературні альманахи та власні книги.
Радимо завітати і вам, шановні вінничани.
Ви маєте гордитись, що вашим земляком був класик української літератури.

Людмила Рудківська