Ось одна з таких історій:

– Сашко, назад! Це наказ!
– Але там комбат!
Батю вогнем накрило. Може, ранений.
Хлопець кинувся в пекло, інші бійці за ним…

Повернулись на світанку. Ні Сашка, ні комбата. Мовчали, у кожного одна і та думка – полон.

Аж раптом:
– Батя, тобі ж всі говорили, не зловживай солодким!
А ти, мед ложкою.
Ледве дотягнув!

Наш Сашко, якому було всього 18, і виглядав підлітком, тягнув на плечах комбата, якого ми за очі називали Центнер.

– Приймайте, Батю, ноги скалічені.

Цілу дорогу нарікав, що транспортую необережно, – сміявся щасливо юнак!

Батя, через місяць, повернувся з госпіталю.

– Ну що Сашко, давай батькам твоїм подзвоню, подякую, що сина героєм виховали.

– Немає у мене батьків. Може і є, але я про них не знаю.

Батя розгублено мовчав:
– А у мене, до цієї хвилини, сина не було. А тепер є. Сашком звати.

По-батьківські обійняв хлопця:
– Дякую, сину…

Ігор Леонідович