У нього немає мільйонів на банківських рахунках чи готівки, немає автівки чи дорогого брендового одягу. Більше того, Сергій єдиний депутат у районі, хто служив у зоні АТО, а нині їздить на заробітки в Польщу, аби забезпечити себе та рідних. Про роботу на чужині, життя в районі та плани хлопець розповів нашому виданню.

– Свого часу я служив строкову службу в 169-му навчальному центрі в Десні, а після того у 36-ій окремій бригаді берегової охорони, яка базувалась у Криму, — починає розмову Сергій. — Отримавши диплом аграрного університету, влаштувався офіціантом у Вінниці. А далі друзі запропонували у Росію в охорону. Та коли почались сутички на Майдані, я сказав, що більше туди не поїду. І повернувся додому. Якраз тоді оголосили мобілізацію, і я пішов до військкомату із заявою йти служити добровольцем. Призвали влітку 2014-го… Коли ми зайшли в зону АТО, мені було лише 20 років. Мав посаду заступника командира бойової 128-ї гірськопіхотної бригади. Коли почались бої на Дебальцевському плацдармі, ми із побратимом Віталієм Ковалем із Тульчинського району вивели із оточення 60 військових. Можна сказати, що врятували їм життя… Після демобілізації повернувся додому і взявся наводити лад вдома. Тому і пішов у депутати від свого села Яланця.

– А ти вірив, що можна без будь-якого «блату» потрапити до райради?

– Якщо чесно, то ні. Мабуть, допомогло те, що служив, і публікації про мене як воїна, котрі друкувала ваша газета. Під час агітації я розносив листівки, в яких вказував, що ніяких голослівних обіцянок, а по мірі можливості виконуватиму те, що під силу.

За мене проголосувало 47% виборців, це дуже хороший результат. Ніхто такого не очікував, до голови виборчої комісії навіть деякі дзвонили і питали, хто я такий і де взявся. Після того просили перерахувати голоси. Не по собі якось стало тоді.

– Що зробив і робиш для громади, як дбаєш про дозвілля ровесників та побратимів?

– Коли став депутатом, постало болюче питання за землю. Ми добивались її 9 місяців. Ніякої підтримки із боку влади району не було, тому довелось самому все робити. Ділянки отримали не лише атовці, а й «афганці», які вже не сподівались на позитивний результат.

– Більшість депутатів мають свої автівки, бізнес, гроші. А ти?

– А я депутат на велосипеді. Їжджу ним на сесії, а взимку добираюсь маршрутками та попутками. Поки що на свою машину не заробив.

– Через це і поїхав працювати у Польщу?

– Так, бо тут роботи немає та й перспективи. Із собою взяв бійця АТО із Бершадського району. Спочатку працювали на будівництві, а тоді знайшли вигіднішу пропозицію. Біля Балтійського моря розташований рибзавод, і в наші обов’язки входить те, що миємо цехи. Робота важкувата, адже доводиться працювати із хімічними засобами. А робочий день — від 18-00 до шостої ранку. Нічні зміни виснажують… Заробити можна близько 3000 злотих за місяць, за них і продукти купиш, і одяг, і щось відкладеш. Вразили у Польщі чемні водії, тут завжди пропускають «швидку допомогу», бо люди розуміють, що йде відлік часу на секунди і де гарантія, що у кареті не твій родич чи близька людина. А в нас зовсім інша ситуація. Знищується молодь, бо нема робочих місць, не відкривають ніяких гуртків, спортзалів, де б себе зайняти. Тому більшість за комп’ютером чи займаються різними дурницями. Але нещодавно я вирішив для себе, що досить вже їздити на чужину, потрібно тут будувати успішну країну, сили та бажання в мене є. Однодумці знайдуться.

– А бувають такі моменти, що хочеться, як на війні, витягнути гранату і кинути?

– Бувають. Буквально кілька днів тому на сесії обласної ради мене вразила поведінка опоблоківців, які перебивали виступаючих, сміялись із них, заважали працювати. Дивно, чому та хто обирає таких депутатів, вони ж приходять посидіти та посміятись із тих, хто щось хоче зробити. Шкода. Було не зрозуміло чому голова облради та заступники так спокійно реагували на цей цирк, невже це розділяють? Можливо, наступного разу українці роззують очі й побачать, хто є хто.