Телефонує мені колишній однокурсник Юрій, нині засновник однієї відомої медіакорпорації в Україні і каже:

– Капец! Тільки що вислухав нашого однокурсника Сашка. Що він городив!

– Украины нет! Мы все должны бить Россия. За ней будущее. И царь… Украинцев надо переселять в Сибирь, чтобы осваивали ее…

Далі почав виймати відповідну літературу і агітувати нас вступити в якесь «русское общество». Що, мовляв, не ми будемо за це платити, а нам ще будуть доплачувати… Уяви, приїхав до нас в інше місто, штатний агітатор?

Ми ще із колегою ту літературу викинули, подумали,що «зірвало кришу», а однокурсника послали…

Далі Саша зник.

Згадували його вже під час війни, багато запитань було… але на зустрічі випускників до Львова він жодного разу не приїхав ні до війни, ні під час.

Він був з Маріуполя родом, це ми знали ще під час студентства. Запам’ятався тим, що принципово не розмовляв українською, хоча у Львові, в університеті ім. І. Франка та ще і в Сербенської її знали всі.

Він був, казали, племінником нашого поважного доцента. Тому йому багато чого пробачалось…

Олександр явно позиціонував себе носієм російської культури і, на мою думку, нічого українського крім диплома не виніс зі стін одного із кращих вузів України.

Тому й не дивно було, що ми почули з іншими однокурсниками таке. Зрозуміло, що з того часу і асоціювали його з «рускім міром».

І ось триває четвертий місяць повномасштабної війни

Маріуполь – рана України! Ну хто байдужий до страждань маріупольців? Міста перетвореного нечуваними бомбардуваннями рашистів на руїни! Фільтраційних таборів навколо. Десятків тисяч жертв.

Та там навіть навідника рашистів Кирсанова, який відсидів за повномасштабний обстріл Маріуполя, який корегував приліт ракет, не пожаліли його спільники. Загинув від росбомб…

Аж ось днями повідомлення вже від іншої однокурсниці, Галі:

– Сашко дивом вирвався із Маріуполя в чому був із дружиною! Його будинок розбомбили рашисти. Він переніс неймовірні страждання доки добрався на Львівщину. Він зараз живе в одній із шкіл області в спортзалі… втратив все.

Однокурсники одразу мобілізувались, щоб допомогти. Допоможу і я.

Але в мене резонне запитання як і у багатьох:

– А що тепер думає про «рускій мір» Олександр?

Чи розкаявся, що агітував за нього?

І ще один «хробачок» їсть в душі:

Студенткою я мала дуже дефіцитну книгу, про яку він марив. В гуртожитку всі про це знали.

Хотіла зробити добро – помінялась з ним на менш популярну.

А потім випадково почула, як він радісно ділився з іншим однокурсником:

– Представляєшь, лоховка, поменяла Цветаєву на Аллигер!

…Так мені відплатили за великодушність…

Ну чесно, попри все, «лоховкою» більше бути не хочу. І, як одна із воїнів інформаційного фронту, в час війни, хочу почути, все таки пояснення мого однокурсника, каяття…

Бо від того «руского міра» не лише він залишився «голий, босий», Україна вкривається руїнами, ріками крові і могилами найкращих синів і доньок України!

Чи може мене звинуватять в тому, що добиваю і так нещасну людину?! Бо він уже своє отримав. Чесно, сама терзаюсь?

От що має в таких випадках перемагати? Доброта, всепрощення чи принциповість і справедливість?

Далі – таким було українське вчора Маріуполя. Таким стало сьогодення від «руского міра».

Я дуже хочу почути, що про це думає мій однокурсник – корінний маріуполець, що нині біженець на Львівщині. Колись – агітатор за «рускій мір».

Тетяна Редько