За порятунок поранених побратимів і тактичні маневри в бою Олександр нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня

37-річний мешканець Бара захищає Україну з 2015 року, спочатку у складі ЗСУ, тепер – Нацгвардії. Каже, що досвіду вистачає не лише щоб самому вижити, а й ворога нищити. Як саме — розповів нашому журналісту.

– Був мобілізований ще у 2015 році у 24-ту бригаду ЗСУ. Тоді стояли в Оленівці, а зараз повернувся майже на свої позиції, бо тепер у Солодкому на Донеччині. 5 років відвоював в АТО/ООС. У 2019 році повернувся додому. Поїхав на заробітки у Польщу, робив ремонти. А коли 24-го лютого рашисти пішли повномасштабним наступом, я хотів приєднатися до своєї 24-ї бригади. Але вони вже були в Попасній, туди не було як доїхати. То мене відправили у Вінницький військкомат, а звідти — у вінницьку нацгвардію. У перших числах квітня я вже був у Солодкому. За 2,5 місяця декілька разів прощався з життям, бо це не та війна, що була з 2014-го. То були «квіточки».

– Їхня піхота – то фігня для нас. Трохи наводять страху їхня арта та авіаудари… Гатилять з усього — касети, фосфорні бомби, “урагани”, “гради”, “смерчі”… Тільки ядерної зброї не було… Стягнули на той напрямок все озброєння, бо їм потрібна траса до Вугледара. Оленівка, Степне і Солодке — це зараз стратегічні пункти на цьому напрямку.

– А як цивільне населення, підтримують українських захисників?

– Там “рускій мір” залишився… Молода сім’я з дітьми сидить, чекає на “братьев”. Ті, хто за Україну, уже виїхали на підконтрольну територію.

Місцеві здали нашу позицію, тому довелося відступити. Ми тримали оборону разом з 54 бригадою. Коли рашисти пішли у наступ, потрібно було зайняти крайню хату, щоб стримати ворога. Хлопці боялися, то я пішов. Місцеві сепари здали наші координати. Кричали: “Уходите, ВСУшники”. Я спочатку намагався по-людськи. А коли зрозумів, що вони нормально не розуміють, то просто послав їх за російським кораблем. Зранку вже до нас прилетіло. Ми відійшли на дві хати вище по вулиці. Але коли у першу хату прилетіла російська міна, то ці місцеві бігом прибігли до нас, щоб ми їм дали зелений коридор виїхати. Ми погодилися, але тут нас засікла ворожа “птічка”. Почали летіти великокаліберні міни. Я тільки вийшов на подвір’я – і прилетіло. Мого побратима Філософа поранено. Доповз до нього, наклав турнікет на нозі і прикрив нас обох листом бляхи. Тільки затягнув його в хату, туди знову прилетіло. Ще якось перебинтував його і при першій перерві між обстрілами разом із побратимом із ЗСУ винесли Філософа і передали на евакуацію. А я залишився, бо потрібно було тримати лінію оборони. Хоча сам був контужений, отримав осколкове поранення. Губа була, як в Анжеліни Джолі через осколок, але я його сам витягнув.

Підтягнулися “зелені” – погранці. Я їх поперемотував, бо поранені були, і залишив у підвалі. Там, до речі, нормальні запаси були: тушонки – як на рік. Дев’ять літрів самогону, шкода, що навіть не спробували. Господарі добре підготувалися освабадітєлєй зустрічати…

Тут бачу, що російські танки вже зайшли в село. Хотів одного “накрити”, але побоявся “засвітити” позицію. Тому вибіг подалі на городи. З посадки лупанув зі свого перекрученого РПГ, і танк загорівся. За п’ять років навчився кришити ворогів. Перекрутив свій РПГ так, що він у мене не 500 м стріляв, а 1,5 км! Навіть 82-і міни ним запускаю на 3 км! Сепари вже пізнавали мій почерк, бо ще з 2016-го я в їхньому розшуку, полюють за мною. Тоді спалив їм ротний пункт зі свого РПГ.

Лінія фронту поступово збільшувалася, наші то звідти, то звідти відходили, бо в наступ цілий ворожий батальйон пішов… Кажу хлопцям, що потрібно і нам відходити – вже не лише морально, а фізично було важко втриматися. Але над нами увесь час слідкували ворожі “птічки”. Я взяв їх на себе, відволікав, а побратими потрохи виходили. Тільки вони віддалилися, почали касетами крити. Я, як той заєць, — то під кущі, то під пеньок. Трохи мені спину полоскотало… Вже підійшов до місцевого дитсадка. І знову танк. Я з РПГ йому в “морду”, але він сховався за приміщення. Оббігаю будівлю, щоб йому в “дупу” хоча б попасти, а він знову сховався. Вже заморився за ним бігати, але таки зловив…

Сам добрався до Шамана — командира із ЗСУ, який контролював ситуацію у Солодкому. У штабі він залишився і ще декілька офіцерів. Один був з “енлавом”, то я взяв цю трубу і побіг танки гасити. По дорозі розібрався, як він працює. Випустив ракету і влупашив рашистське корито. Повернувся за боєприпасами, а вже не було й чим відстрілюватися. Довелося відійти на крайню вулицю. Колись ще генерал-лейтенант Павлюк мене вчив: по#ер техніка, головне — особовий склад. Кажу Шаману, щоб приймав рішення відходити, бо якщо ще ми могли евакуювати 300-х, позбирати 200-х, то вже за нами ніхто не повернеться. Якби була підтримка нашої арти, можна було б далі боротися. Але тоді артилеристам нічим було відбиватися. Називаєш їм точні координати, а вони скинуть два рази і все…

– То як ви вийшли з оточення?

– Наші загубили рації, коли відходили. Ми розуміли, що нас слухають. Тому по рації повідомили, що будемо виходити другою посадкою. А самі пішли першою. Бо ж фігня війна – головне маневри! І поки наші 28 чоловік виходили першою посадкою, другу почали “кришити” з усього… Дорогою ще 200-х збройників збирали. Одного з річки дістали. Так посадкою 15 км пішки до наших добиралися. Мої нацгвардійці вже думали, що я загинув… Напевно, маю довго жити, хоча було реально важко. Тижнями берци не знімав, не спав. Поки на адреналіні, то ще воюєш, а потім вже захляв так, що ходив цукерки шукав у своїх, хоча я солодощі взагалі не признаю…

– То, може, потрібно було відновити сили у лікарні?

– Не було можливості. Наші зайняли позиції між Солодким і Новомихайлівкою. Потрібно було там протриматися. 11 днів стояли, а потім канонадою нас звідти вибили. Хоча ми й нормально вкопалися. Але лупили так, що я кричав хлопцям, щоб не висовувалися, бо голова відлетить, як футбольний м’яч. Намагалися ще якось їхню піхоту відстрілювати. Відходили по посадці на дальні позиції, почалися окопуватися. Канонада не припинялися. “Двохсотих” і “трьохсотих” вже майже не рахували. Док не встигав бігати, рятувати. Коли ввечері затихло, я відволікав “птічку”, щоб мої подалі відійшли.

Врешті попросилися на ротацію. Я навіть ліг під крапельницю. Але лише на день. Наступного дня так і з катетером повернувся на позиції. Приїхав в посадку, розставив людей. Взяв своїх хлопців — Городника, Коханівського, Желепу та ще двох — це ті, хто погодився йти зі мною. Інші не наважувалися, бо розуміли, яке там пекло. Так банда Бороди почала керувати тактикою бою. Навіть полковник у штабі зізнався, що він зверху з планшета керує, а там — внизу Борода командує. Більше трьох тижнів, аж до ротації, сержанта слухалися навіть полковники.

Я зараз в лікарні, але з фронту дзвінки не припиняються. Хлопці просять повертатися, бо лише мені довіряють, поради запитують. Вже б поїхав, але лікарі не пускають, бо погані аналізи. А ЛОР і невролог – то зовсім шоковані. Бо барабанної перетинки у мене вже майже немає. І нервові закінчення місцями відсутні. Болю не відчуваю, тому готовий далі воювати. Там з мене більше толку, я там потрібний. Особливо одній людині — дівчині-медику 54-ї бригади. Після перемоги ми обов’язково одружимося!

Людмила ПОЛІЩУК