А ще педагога, з майстерні якого вийшли такі майстри екрану, як Сергій Параджанов, Олександр Алов і Володимир Наумов, Сергій Бондарчук, Марлен Хуциєв та ін.
Він народився у Вінниці 11 жовтня 1906 року. На фронтоні Вінницького муздрамтеатру ім. М. Садовського у 2006 році відкрита меморіальна дошка з нагоди століття з дня народження Ігоря Савченка. Місто над Південним Бугом відіграло величезну роль у становленні митця та у розвитку його таланту. Тут він прожив двадцять років, звідси вирушив “завойовувати світи”.
Мати Ігоря, Софія Іванівна, мала чудовий голос, закінчила у Києві гімназію, потім інститут імені Миколи Лисенка (тепер консерваторія) – відзначають фахівці обласної бібліотеки ім. Тімірязєва у своєму дослідженні “Поет екрану Ігор Савченко”. Крім української та російської, знала французьку, німецьку, польську мови. Після переїзду до Вінниці перед революцією працювала коректором у друкарні, кореспондентом губернської газети “Юго-Западный край”, викладала вокал у музичному технікумі.
З 1936 року Софія Іванівна — контролер у Тімірязєвській бібліотеці. У читальному залі вона стежила, щоб ніхто не порушував тишу, колеги жартома її називали “завтишею”. В період окупації знання німецької мови дозволило жінці влаштуватись на роботу в радіовузол. Після відступу фашистів повернулась на посаду бібліотекаря.
Вона жила у Вінниці до серпня 1945 року, коли Ігор Савченко, який уже перебував у розквіті таланту, забрав її до себе в Москву.
Мистецький дар у Ігоря прокинувся рано. Хлопець любив малювати, мріяв стати художником. Якось поніс свої малюнки у місцеву художню студію, і його відразу ж зарахували учнем. Незабаром Ігор вступив ще й до театральної студії, де навчався азам сценічного мистецтва. Врешті 14-річного студійця взяли на роботу до Вінницького міського театру.
Тут він переписував ролі, підмальовував декорації, допомагав бутафорам, працював робітником сцени. Правда, інколи юнакові доводилось грати епізодичні ролі. Він спілкувався з такими театральними корифеями, як Гнат Юра та Амвросій Бучма, котрі у 20-х роках працювали у Вінниці.
Ігор Савченко, блискуче зігравши Бальзамінова у випускному спектаклі «Святковий сон до обіду», закінчив навчання у студії і почав працювати актором у Вінницькому театрі.
У 1925 році разом зі своїм однолітком, теж майбутнім кінорежисером Віктором Ейсмонтом, 19-річний Ігор Савченко організував модну в ті часи «живу газету» – пересувний агіттеатр «Червона краватка», який був відомий далеко за межами Вінниці.
Але обласний простір вже був тісним для нього. У 1926 році з шістьма рублями в кишені Ігор разом з шкільною подругою, своєю майбутньою дружиною Тетяною Мучник їде до Петрограда і вступає в Інститут сценічних мистецтв. До Вінниці він приїжджатиме лише з прем’єрними показами фільмів та в гості до матері.
Після інституту Савченко працював у Баку і Москві, пізніше – на Київській кіностудії ім. Довженка. Був художнім керівником кіностудії ім. М. Горького в Москві, керував режисерською майстернею ВДІК. Зняв 15 фільмів.
Ігор Андрійович Савченко помер від інфаркту на 44-му році життя під час зйомок фільму “Тарас Шевченко” у 1950 році. Там є абсолютно пронизливий епізод про солдата, якого проганяють через стрій, а він просить: «Ваше высокоблагородие, ради Христа, выведите из строя рядового Шевченко. Он же не ударит меня, а потом и его через строй проведут»…
У його фільмі “Богдан Хмельницький” полковник Іван Богун звертається до кобзарів: «Здорові були, сиві лицарі, йдіть на Украйну і повідомте, що розпочинається!» По безмежному полю йдуть кобзарі… Вони вклоняються один одному й розходяться. Зрештою, в полі залишаються тільки два кобзарі, два сліпих старці. Вони повертаються один до одного, вклоняються і йдуть у різні боки. І це знято у часи, коли всіх кобзарів було винищено.
Учні згадували слова Савченка: «Я не хочу робити з вас савченят. Більше сперечайтесь, не погоджуйтесь, навіть помиляйтесь, тільки, заради Бога, думайте, хоча б і криво, але самі. Ви ж не оповідачі сюжетів!» Він привчав нас до того, що Шекспір назвав «поцупити з пітьми», тобто знайти те, що непідвласне нормальному, стандартному баченню».
Це і є ознакою генія…
Вірш Олега Пасічника, присвячений Ігорю Савченку
І знову жовтень…
Хоч приходить всоте –
Так само падолистами проміниться,
Як і тоді: у провінційні соти
Красу вбирала поетична Вінниця…
Хто знав тоді і відав хто про те,
Що у осонні вінницького сквера
Не сонце враз засяло золоте –
А народилась зірка РЕЖИСЕРА!!!
Яким він був? Таким, як юний Буг:
Метким, несталим, із хлопчачих ігор,
«Соломокосий» і надійний друг,
«Жартунчик Гоша»… А серйозно – Ігор…
В мистецтво прагнув, як у небо птах!
Читав і марив сценою, екраном…
Дорослішав, мужнів не по літах
(Літа його обірвані так рано!)
Горів один, як ціле море ватр:
Художник, декламатор, лицедій!
Його колиска – Вінницький театр,
А рідне місто – як вітрила мрій!!!
