– Ця пригода із хуліганом сталась після мого добового чергування. Я їздив у Вінницю на нараду до обласного управління поліції. Їхав тролейбусом до «Водоканалу», аби вже звідти сісти на автобус додому. В тролейбусі натовп, аж бачу: біжить, тримається за обличчя хлопчик, кричить перелякано. За ним мама. Малий кричить: «Мамо, в нього ніж!» — розповідає 26-річний капітан поліції Олександр Кулик. — Я побачив, як крізь натовп людей до перших вхідних дверей проривається чоловік, зрозумів, що це нападник. Я його затримав у тролейбусі. Він вищий та міцніший, ще й чинив опір. Згодом виявилось, що це був колишній тренер з боксу. Але спився. Тоді він чомусь лякав дитину, граючись ножем їй перед обличчям!

До речі, й нещодавні вибухи на калинівському арсеналі я теж зустрів на службі.

– Як Ви допомагали людям під час трагедії?

– Я теж був на добовому чергуванні, у кабінеті. Коли почувся вибух, аж двері і вікна відчинились. Визирнув у вікно, бачу — за лісом усе палає. Далі шквал дзвінків про вибухи на арсеналі. Усіх наших підняли по тривозі. У відділку падали стелі, вилітали вікна… Добре, що я вчасно попередив батьків, дружину про біду. Їм усім вдалось виїхати.
Додому після цього чергування я потрапив лише за дві доби… А далі, поки на арсеналі була пожежа, ми всі днювали й ночували у відділку…

– Ваші батьки військові чи правоохоронці? І як Ви пішли на службу до поліції?

– Мої тато, мама та сестра — медики. Батько колись очолював Калинівську центральну районну лікарню, захищав Україну як військовий медик. І моя мама теж була на фронті. Сестра працює лікарем у районній лікарні. А у мене з дитинства була мрія носити погони. Після 11 класу за порадою батька я вступив у Київський національний університет внутрішніх справ. Вивчився на слідчого. Служив у Вінницькому та у Калинівському райвідділках міліції.

– Ви займаєтесь спортом? Яким саме і яких успіхів вже досягли?

– Я футболіст з дитинства, воротар. Грав у районній дитячо-юнацькій спортивній школі та коли навчався у міліцейському вузі. Пощастило у Києві поспілкуватись із колишніми гравцями — легендами «Динамо» — Стефаном Решком та Владиславом Ващуком. Грав за команду рідної Павлівки, за військову частину «Ягуар». Незважаючи на зайнятість по службі, тренуюсь двічі на тиждень. Ось тепер гуртую хлопців, аби у калинівській поліції теж була футбольна команда. П’ятеро хлопців вже погодились.

– Ваша дружина правоохоронець? Чи мріє Ваш син стати «копом» та футболістом, як тато?

– Дружина Катерина теж юрист. Навчалась на слідчого, як і я. Ми познайомились, коли вона була на практиці у нашому відділі. Нині вона працює у суді.

Для нашого синочка Ярославчика найкращі подарунки — поліцейські машини. Їх вже стільки у нього! За інші він й думати не хоче! Мабуть, син вже вирішив, що буде правоохоронцем, як тато та мама. І теж вчиться грати у футбол!