На рахунку Шурова близько десятка колективних та персональних виставок картин, три повнометражні фільми, чотири книги, остання з яких, «Слоуни», була видана влітку 2017-го. Він був редактором вінницьких газет «Тумба» та «Віта». А після того 12 років працював редактором і сценаристом на каналі «1+1», був головним редактором української версії телепроектів «FortBoyard», «WhoWantstoBe a Millionaire?», «BrainiestKid». А ще він – «батько» відомого українського гурту «Pianoboy», де фронтменом його син Дмитро Шуров.

– Всі знають, що Ви творча людина. Для себе Ви, в першу чергу, хто: письменник, сценарист, музикант, режисер чи художник?

– Був такий чудовий італійський сценарист, письменник, режисер Чезаре Дзаваттіні. Його справедливо вважають батьком італійського неореалізму. Так от, коли його запитували: хто ви — оптиміст чи песиміст, – він відповідав: я песиміст, але завжди забуваю про це. До чого це я? До того, що коли пишу сценарій, повністю забуваю, наприклад, що я поет чи художник, коли малюю – абсолютно не пам’ятаю, що я люблю римувати, і т.д.

Дуже радий, що в мені сидять відразу декілька різних авторів, які вихоплюють одне в одного право творити тут і зараз, як французи вихоплюють із полум’я смажені каштани. Це чудово з багатьох причин, головна із яких – мені ніколи не буває сумно: коли набридає малювати, я пишу оповідання, набридає проза – пишу вірші, і так по вічному колу. Одним словом, я щасливчик, лакі мен (сміється). Якби мене запитали, як би я охарактеризував себе, сказав би: я людина, якій ніколи не буває сумно.

– Нещодавно Ви презентували Вінниці свою виставку картин під назвою «Ізгорація». Що означає ця виставка для Вас?

– Це не перша моя виставка. До цього була дуже гідна виставка на двох з чудовим вінницьким художником, письменником, драматургом і сценаристом Віктором Рибачуком. Вона відбулась в Києві на моєму улюбленому Андріївському узвозі в музеї-галереї Івана Кавалерідзе. Потім була персональна виставка в Києві в галереї «6 Levelart-space», а весною ще одна персональна виставка в Києві на Воздвиженці. Ну, а Вінниця побачила мої роботи вперше. І, можна сказати, це був мій вінницький живописний дебют. А оскільки, як стверджують древні, немає пророка в своїй вітчизні, я з великим хвилюванням чекав відкриття. Але все пройшло чудово. «Галерея «ХХI» і організатори, як і всі, хто прийшов й взяв участь, були на висоті, за що я їм всім щиро вдячний. Спасибі велике, мої дорогі вінничани. Окрема подяка арт-куратору виставки Наталії Буженецькій та арт-директору галереї Оксані Колесниченко.

– Який свій творчий доробок Ви вважаєте найуспішнішим? Над чим зараз працюєте?

– Мій найуспішніший проект – це мої діти Діма з Олею і внук Лев. А окрім дітей, головним своїм успіхом вважаю книгу «Слоуни», яка вийшла в цьому році у відомому київському видавництві «ArtHuss». Все відбулось блискавично, я навіть не встиг нічого зрозуміти, як мої слоуни вже брели вздовж полиць Київського книжкового Арсеналу, весело помахуючи хоботами й чемно піднімаючи на знак вітання свої високі сині капелюхи. Потім вони купили квитки і разом з видавцями рушили підкорювати світ на найбільший міжнародний ярмарок у Франкфурт. А отже, далі буде (сміється).

– Розкажіть трохи про своє життя у Вінниці, Ви ж родом не звідси.

– Мій батько – офіцер, і, як будь-якій сім’ї офіцера, нашій довелось подорожувати. Народився я у Харкові, але незабаром ми переїхали в Первомайськ Миколаївської області, а потім у Вінницю. Пам’ятаю першу вінницьку квартиру: голі стіни і в гучній тиші, поцокуючи, на середину кімнати вийшов господар – величезний тарган. Він задумливо поворушив вусами, подивився мені в очі, похитав головою й пішов під плінтус. Так ми стали господарями квартири в будинку на площі Перемоги.

Обійшлось без жертв і руйнувань. Тепер на місці нашої квартири – гастроном, і, приїжджаючи до Вінниці, я завжди обіцяю собі заглянути до таргана в гості, а раптом він ще живий і вже старенький, з витонченою тростинкою прогулюється ночами – самотній і замислений, як Дідро. Закінчив я школу № 6. А потім – інститут імені Островського (сьогодні – університет імені Коцюбинського), філологічний факультет. Працював у школі, викладав російську мову та літературу іноземним студентам в медуніверситеті. Потім захопився кіно, газетою, телебаченням. І пішло-поїхало.

– З ким із відомих вінничан товаришуєте?

– З моїми старими добрими друзями, яких ви всі, напевно, прекрасно знаєте – Андрієм Орленком, Олександром Шеметом, Олександром Абрамчуком, Володимиром Єруховим, Григорієм Сиротюком, Олександром Немченком, Віктором Байраком, Віктором Рибачуком та ішими, як сказав би персонаж Булгаковського роману «Мастер і Маргарита» Ієшуа, «добрими людьми», а я б додав: і безмірно талановитими.

– Як воно — бути батьком та дідусем талантів? Поділіться секретом, як їх виховувати.

– Головний секрет – творча атмосфера, де 15-річний хлопчина відчуває себе на рівних з 40-річними дядечками, спілкується з ними на «ти» і де його слово таке саме вагоме, як і слово його старших товаришів. І ще дуже важливо: не заважайте своїм дітям шукати, творити і помилятись. Будьте для них не тільки батьками, а й друзями. Врешті, бути приятелями своїх батьків – це не так вже й погано.

– Прізвище Шуров вже більше асоціюється з Вашим сином, адже він успішний та відомий співак, композитор, музикант. Чи були у Вашому житті ситуації, коли при знайомстві Вам казали: «А Ви часом не батько Pianoбоя?»

– Були, але я не надаю цьому великого значення. Ну так, папа, ну й що? Хоча, не буду приховувати, приємно. Завжди наставляв дітей: «Діти мої! Не беріть ні в кого автограф, живіть так, щоб автографи брали у вас (сміється)». Втім, бували й кумедні випадки. Колись (задовго до російської агресії) в Криму повертався пізно вночі додому на таксі. По радіо крутили «Естетик Едьюкейшн» — гурт, який заснував Діма ще до «Піанобоя». Слово за слово – і таксист розуміє, що я батько Діми, а він — дорослий мужик — виявився шаленим фанатом «Естетика».

Почав показувати диски «Естетика», наспівував пісні і в результаті навідріз відмовився брати з мене гроші, і, думаю, якби я попросив у нього гроші в борг, дав би не роздумуючи, безвідсотково, та й без повернення. Так що бути ріднею Діми інколи це ще й неочікувані дивіденди. Та є й інший бік медалі. Якось, ще в часи царя Гороха, я виглядав досить молодо як для батька 18-річного клавішника гурту «Океан Ельзи». Оскільки ніхто не вірив, що я – Дімин папа, Діма, представляючи мене кому-небудь зі своїх знайомих, казав: «А це мій старший брат… типу» або «А це мій папа… в костюмі папи».

– Чи є в житті такої творчої людини, як Ви, місце для політики? Чи слідкуєте за політичними процесами в Україні?

– Куди ж від неї, рідненької, подінешся. Як казав мій один хороший знайомий: якщо ти не будеш цікавитись політикою – політика неодмінно зацікавиться тобою. Колись, займаючись газетою, я був у вирі політичної метушні. Не скажу, що це мене надихало. Ймовірно, якби я продовжував у тому ж дусі, міг би вже зробити політичну кар’єру. Такий собі третій помічник четвертого радника. На щастя, Бог милував. Думаю, від мене значно більше користі й радості як від автора, ніж від політика. І ще – хоч вбийте, але політика не надихає.

– Чи маєте якісь сімейні традиції на Різдво та Новий рік? Без чого, на Вашу думку, не можуть обходитись ці свята?

– Коли вдається зібратись всім за одним святковим столом – це великий успіх. Останнім часом робити це стало все важче. Турботи, концерти, зустрічі, невідкладні справи, поїздки, друзі. Але тут вже, очевидно, нічого не поробиш. Темп життя все збільшується, колесо крутиться все швидше і швидше, і немає коли зупинитись, щоб послухати зиму, а ще краще – зустріти їжака в тумані, а ще краще заспівати з друзями «Зима как смена декораций в спектакле старом…». А ще краще – вийти в Новорічну чи Різдвяну ніч у старий засніжений сад і помовчати. Хочете вірте — хочете ні: мовчання народжує дива… Я це точно знаю…