З Вінниччини до сепаратистів також поїхали бажаючі в рамках обміну. Всього – 9 чоловік, серед них син екс-воєнкома Іван Гончаров. 6 зеків із виправних установ (троє із Вінницької ВП №1 та Чернівецької, що підпорядкована Вінницькому управлінню з питань виконання покарань), троє – підозрюваних по відомству СБУ. Мер-сєпар Торецька, якого брало СБУ Вінниці, відмовився їхати в «ДНР» на обмін… Тому й змінилась раптом цифра на 73.

27 грудня відбувся довгоочікуваний обмін полоненими між Україною та бойовиками з «ЛДНР». Україна погодилась передати 306 злочинців задля звільнення з полону 74 українських бранців. За підсумками обміну в Україну повернулося 73 людини, на окуповані території Донбасу — 233. Серед тих, хто нарешті ступив на рідну, а не сплюндровану чоботом ворога, землю — четверо вінничан.

Та найдовше у полоні пробув 42-річний Олексій Кириченко… Три роки і чотири місяці. Як тільки літак із нашим земляком та іншими бранцями приземлився в аеропорту Харкова, чоловік сказав зворушливу промову, від якої сліз не стримуєш.

– Для мене це якесь чудо. Тому що вранці ми, всі полонені, які сиділи в Макіївці, їли баланду, а потім шість годин сиділи в автозаку, їхали в автозаку. І тому дуже важко повірити, що все це відбувається насправді. Я хочу подякувати нашій світській владі – пану Президенту і нашому уряду. І хочу особливо подякувати духовній владі. Тому що саме ця єдність, можливо, і дала той результат – те, що нас звільнили. Для мене це дійсно дуже хвилюючий день. Але ця радість не є повною. Тому що не всі хлопці повернулися сюди. Ми за ці рік-два-три – хто скільки сидів – стали єдиною сім’єю. І мені дійсно поруч не вистачає хлопців, які залишилися там. Президент запевняє і Церква, що зроблять все для того, щоб хлопці повернулися додому. Ну що ж, ми будемо в це вірити. Хочу подякувати своїм рідним і тим людям, хто їх підтримував. Бути сам на сам із цією проблемою — важко. Прошу всіх підтримати тих, чиї рідні ще за гратами. Важко, коли ти не можеш написати рідним. Проходить місяць, два, півроку — а ти не маєш жодної звістки. Попри труднощі полону я бачив, як вони допомагають розкритись. Я бачив хлопців, які знаходили Бога по-справжньому, які молитвами здійснювали чудо. У нас багато хлопців там кинули палити, взялись за фізкультуру, стали писати вірші, займатись іноземними мовами. Я бачу, наскільки могутній потенціал нашої нації. Довго спілкувався із сепаратистами. Я не міг зрозуміти, чому люди переконують мене в тому, що поганого зробив Ленін. Переконували, що Сталін — свята людина і показували православні ікони з його ликом. Відчуваю, що Україна недостатньо покаялась перед Богом за комунізм… Якби це було, такої біди, як на Донбасі та із Кримом, не було б зараз.

До війни Олексій Кириченко був підприємцем у Харкові. Там мешкав із дружиною Лілею та донечкою Мирославою. У Вінниці в нього проживають батьки та брат Юрій. Олексій пішов захищати Україну в 2014 році. Він був останній бійцем, хто покидав Савур-могилу.

– Олексій, позивний Лис — боєць окремої розвідроти при штабі АТО, в складі групи добровольців майора Олександра Мельниченка був спрямований на посилення загону полковника Генштабу Ігоря Гордійчука на курган Савур-могила вже після того, як наші війська залишили прикордонний район — 18 серпня 2014 -го року. Добровольці вийшли на Савур-могилу і захищали кілька днів висоту в складі маленького загону Гордійчука. Попри відсутність підтримки і складну обстановку штаб АТО наказав тримати висоту до кінця з огляду на її ключове оперативне значення. Савур-могилу наші залишили ввечері 24 серпня — коли «сектор Д» вже зник, залишки підрозділів розсипалися, і наших військ на кордоні вже не було, а російські колони оточили Іловайськ, угруповання «сектора Б» далеко в тилу. Їм треба було йти зайнятою ворогом територією десятки кілометрів. Група Мельниченка виходила самостійно 1 вересня 2014-го, в районі Старобешевого їх захопили в полон російські десантники. Олексій Кириченко зумів тоді втекти, але трохи пізніше потрапив у полон до одного з загонів найманців.

Зі Старобешевого Олексія перевезли в Комсомольськ, а потім у Донецьк, де спочатку його тримали в так званій «ізбушці» — це будівля СБУ. Там він знаходився більше року. І вже у серпні 2016 року його з іншими полоненими перевели до Макіївської виправної колонії.

На відміну від інших полонених, які намагались вибирати акуратні формулювання, Олексій про те, що відбувається, говорив цілком прямо: і що в полон брали його російські військові, і що це не «громадянська війна», а «інтервенція під прикриттям громадянської війни». Можливо, через цю свою прямоту, а потім і через інші фактори (говорили, наприклад, що в одних списках він значився як Кириченко, в інших — як Кириленко) кожен раз, коли справа доходила до обміну полоненими, Олексій під нього не потрапляв… І ось диво…

Майже два роки у Макіївській колонії знаходився Юрій Богачук із Перепільчинців Шаргородського району. Чоловік — із багатодітної родини, має трьох братів та одну сестру, котрі живуть на Вінниччині. Батьків вже немає в живих. Із дружиною Маргаритою та донечкою Валерією мешкали на Кіровоградщині. Коли почалась війна, чоловік не вагаючись вирішив служити — у 2015 році йому вдалося потрапити до війська. Призначили помічником гранатометника до 56-ї мотопіхотної бригади. У полон Юрій Богачук потрапив 16 січня 2016 року біля населеного пункту Чермалик Волноваського району. Вперше дав про себе знати на Великдень. До речі, чоловік знаходився у камері разом із полоненим Олексієм Кириченком.

– Я досі не можу до тями прийти. Як тільки у Борисполі побачила Юру, мову відняло. Ми не промовили жодного слова, обняли один одного і довго не відпускали, — каже щаслива дружина Маргарита. — Чоловік у полоні не змінився, його це не зламало. Лише трохи змарнів. Зараз у госпіталі у Києві проходить огляд. Далі — лікування, але що саме буде — поки не знаю.

Ще одним звільненим із полону бойовиків став Валерій Радовець – із села Садківці Могилів-Подільського району. Сержанту 44 роки. Чоловік у полоні був із весни 2016 року. Бойовики затримали його під Майорськом. Валерій – військовослужбовець 57-ої окремої мотопіхотної бригади. Служив у роті вогневої підтримки мінометного взводу батальйону.

Олег Чулга – цивільний із Великої Стратіївки Тростянецького району. Його бойовики затримали ще на початку 2015 року. Так зване «МГБ ДНР» заявило про винесення вироку українцю, якого терористи звинуватили у шпигунстві. Його засудили до 11 років в’язниці у лютому. Бойовики стверджують, що Чулга підтримував їх під час захоплення Слов’янська у 2014 році, але потім його нібито завербувала Служба безпеки України. Звинуватили в тому, що він передавав СБУ інформацію про пересування військової техніки, дислокацію військових підрозділів тощо. 2 грудня 2016 року Чулга нібито дав зізнавальні свідчення. Утримувався у Макіївській колонії.

– Для нас повернення Олега – велике щастя. Нарешті разом зустрінемо Різдво. Чоловік мешкав у Слов’янську з дружиною та дітьми, — кажуть сестра звільненого та 71-річна мама. — Коли потрапив у полон, у нього народилась внучка. Він поки ще її не бачив. Зараз Олег у реабілітаційному центрі. Звісно, полон вплинув на його здоров’я.

Артем Крина із Вінниці перебував у полоні так званої «ЛНР». Хлопець є на відео, яке оприлюднили бойовики у листопаді цього року. Тоді українським полоненим дали поговорити телефоном із рідними: Артем розмовляв із дівчиною і передав їй, що кохає її та дуже сумує за мамою…

На жаль, досі перебуває у полоні Сергій Глондар, дружина якого із Крижополя. Подружжя має дві доці. Молодшу він навіть не бачив. Коли в 2015 році потрапив у полон, дружина дізналась про вагітність… Доля матері майданівців Ковальчуків досі невідома.

Коли готувалась стаття, стало відомо, що всі звільнені з полону отримають по 100 тис. грн. А час перебування у неволі зарахують як трудовий стаж.