– Навчався в педуніверситеті, спеціальність «Хімія, біологія». Після третього курсу перейшов на заочне навчання і вступив до полку «Азов». Розумів, що війна на Донбасі, так звана АТО, може перекинутися на Україну. А хто, крім нас, буде захищати нашу Батьківщину? — розповідає Владислав.

— А чому в «Азов»?

— Тому що це професійний полк, в якому ти можеш розвиватися, де навіть слова солдата будуть почуті, бо в нас побратимство. Кожен боєць «Азову» був готовий до бою. Я останній виїжджав з бази, ми її евакуювали. Тому що про бази вже давно знали журналісти. А якщо знали журналісти, то й росіяни знали. І це, з точки зору військового, було тактичною помилкою – залишатися.

— З перших днів наступу почалися важкі бої?

– Якщо рашисти хотіли зайняти позицію, вони починали з артилерійської підготовки: касетні бомби, авіація була, ствольна артилерія, міномети. А потім пускали танки. Після того як заходили танки, пускали піхоту. Їх уже навчив і конфлікт у Сирії та інші конфлікти, які «побєдобєсная страна» постійно створювала. Вони навчилися зрівнювати міста. Я як кулеметник прикривав групи, які розбивали танки.

— Як отримали поранення?

— Запеклі бої почалися о шостій ранку. Я з побратимами поїхав допомагати друзям на позицію. Їхали на танках. Коли ми відпрацювали, почався артобстріл у відповідь. Полетіли винищувачі. Ми відходили годину-дві. Було три снаряди від винищувача. Тоді із побратимом, кулеметником, вийшли в розвідку, щоб оглянути місцевість. У цей час перший снаряд упав недалеко від нас. Потім був другий. Звідти якось ретирувалися. А третій снаряд залетів в одного з побратимів. Бійцеві перебило ногу та руку. Його евакуювали на танку на контрольний спостережний пункт. Коли ми вже евакуювалися на КСП, там люди, які були проросійських поглядів, розказали рашистам наші розташування. Прилетіли точні удари артилерії, авіаудари. У тих боях мого командира розстріляв снайпер, поранили ще одного побратима з групи. Бійці розділилися по різних сторонах вулиці. Одні евакуювали поранених, інші — їх прикривали.

Думали йти до «Азовсталі», але розуміли, що два військових не зможуть перебратися через все місто, навіть якщо будемо перемагати у боях, у нас не вистачить БК. Через ворота перебігаємо, а тут кулеметна черга. Потім вихлоп, вистріл, прихід. Я впав. У мене була перебита нога. Сказав побратиму покинути мене та продовжувати завдання.

Сам залишився лежати в крові. Був спокійний. Мабуть, шок. Я не відчував болю. Дістав зі свого рюкзака сигарети, покурив, випив води. Тут проривається якась машина.

За кермом автівки був 18-річний хлопець з тероборони. У ньому було більше відваги, ніж у більшості чоловіків, які поїхали в Польщу або Чехію переховуватися. Це хлопець, якому на початку, в 2014-му, було десять років. Він при першій же можливості пішов воювати за свою країну. Під’їхав до мене, каже: «Як допомогти? Що робити?» Я у відповідь: «Відкинь заднє сидіння, скинь з мене бронік». Він відкинув, і ми поїхали.

До військового госпіталю потрапив за сім годин після поранення. Вранці ж прокинувся від того, що рашисти обстріляли госпіталь. Потім евакуювалися на «Азовсталь». Я провів два тижні у підвалах. Мені робили перев’язки, ампутували кінцівку. У тих умовах у мене навіть не почалася гангрена. Парамедики «Азову» — це дуже великі люди. Це найбільший героїзм, який я бачив у житті. Вони постійно привозили поранених, по місту шукали їх, цілодобово в роботі. Я навіть не знаю, коли вони спали. Рейдові групи побратимів шукали по місту, на окупованих територіях, в аптеках медикаменти, засоби гігієни та інші необхідні для людей у підвалах речі. Це те, що я міг бачити у свідомості, бо більшість часу був «у відключці»… Навіть не знаю, хто мене евакуював звідти.

— Які плани на майбутнє?

— Планую стати до строю. На найближчий час — це імплантування ліктьового суглобу, реабілітація руки, стати на протез, реабілітуватися на протезі і навчитися заново ходити. А потім планую повертатися до строю. Ми повинні боротися — усі! Інакше війна прийде у кожен дім.

Каріна МАЄВСЬКА