Ми зустрілись на кухні гуртожитку. Я, «бандерівка», що приїхала зі Львова до Вінниці працювати журналісткою.

І  вона –  актриса театру. Гала – «Ісконная руская» із третього за величиною міста рф тоді Горького, нині Нижнього Новгорода. Приїхала по направленню при СРСР. Та так і залишилась в Україні.

Наша дружба зав’язалась на якійсь «битовусі». Ну поскандалили «мальохо»…

Але потім, як тільки плече підставити, то Гала тут як тут.

Я жодного разу не говорила з нею російською. І вона спілкувалась на своїй.

Вона, ставши майже рідною, вникала в побут і устрої моєї родини, я іі. В традиції і обряди.

Гала мені море історій розповіла про Бориса Немцова. Вони були земляками й вона добре знала його. А ще  академіка Сахарова, який гордо кидав виклик системі і тому його поселили там, в них, у закритому Арзамасі.

От вона, якщо коротко, щось спільне з них обох!

Ми навчали одна одну чогось.  Бо були дуже протилежними.  Навіть зовні – вона синьоока блондинка, я кароока брюнетка. Ще тоді ми зрозуміли ОСНОВНЕ! Що ми не зв’язані пуповиною «єдиного народу». І не одна сім’я – українці і росіяни! Ні, ми різні.  І сімейні устрої у нас різні, і звичаї і спосіб життя…

Просто нас змогла поєднати дружба, яка цементувалась на взаємовіддачі, повазі  до наших відмінностей і любові до особливостей. Ну і залізобетоні  випробувань…

Гала ніколи не була двуликою. Зате «висказатса» в неї в крові!

– Ну що ти не могла от там змовчати?! – дорікала часом їй. Бо подруга лізла на амбразури за когось, а її потім по хитрому зраджували…

А вона мене по артистичних критеріях оцінювала:

– Ну какая же ты «голубая героиня»? Нет, ты характерная…

Вона пізнала велику зраду і я знаю весь цей біль, бо була з нею поряд завжди. Але ми разом, плече до плеча  вистояли.

Та коли ми подолали труднощі, тоді настали  часи людської заздрості.

– Гала,- жалілась я часом їй, ти ж знаєш, я всього досягла сама, ти ж бачила, з валізою у тому нашому гуртожитку поселилась!

– Как ни с чем?! Зато какой характер привезла! Вагон и тележка… – обезброювала вона мене такими чіткими висловами, що вже разом котились  зі сміху!

Ми часто сміялись над собою. З сатирою дивились на «ляпи» кожної по життю.

– Ну ця клята кацапська кров, – жартувала по доброму я з іі «напрасності».

– Кто бы говорил?! – І вона також вставляла щось про мою «хохляцьку» натуру! Так само жартома.

Гала ніколи не хворіла  тим імперським великодержавієм! Що було, є і на жаль буде в більшості її земляків!

Навпаки, вона  вростала  в українське життя із захопленням і повагою! Я ніколи не чула образливих чи меншовартісних слів стосовно нашої нації. Якщо і критикувала когось, то як людину. І як актриса самотужки вивчила українську і грає нею ролі! Це вам не суржик якийсь…

Гала щороку їздила до Росії у відпустку до батьків.

І щоразу дивувалась… «як у них не так як у нас?».

Вона стала нашою. І коли постало питання вибору під час війни з 14-го, де доглядати маму після інсульту, вона вибрала Україну. Бо одного разу приїхала і сказала:

– Знаєш, в Росії переміг Хам. Російським інтелігентам там вже місця немає.

– Тобі? – запитала я.

– Ну ти чого? Я ж уже українка?! – обурилась щиро подруга.

Як вона продавала квартиру в тому Нижньому і перевозила маму, після інсульту, в Україну, можна мемуари писати.

Я по супутнику відслідковувала кожний її рух там. Щоб не прибили і не пограбували, були фобії.

І нарешті – Раша гут бай!

Всі друзі юності і дитинства відговорювали Галу. Казали, що виїздить «с велікої страни і велікого города в захолустьє і в деревню».

Вінницю тобто.

– Уяви, цілі колони «вати» до Росії, а ми звідти з манатками і мамам в Україну. Та ще й мама, заражена роспропагандосТВ.

До бандеровцев же іде… мало не на страту…- розповідала з гумором подруга вже в Україні!

І знаєте хто її вилікував? Сусіди, пенсіонери  «на лавочках».

А далі чаювання варенням з дач, бесіди, ізоляція  від цих пропагандосів. І тьотя Валя прозріла!

Вже і вона з Україною.

Знаючи про нашу дружбу і те як я ставлюсь до її доньки, вишила і мені подарувала, після інсульту, ікону святих Тетяни і Серафима Соровського, її земляка.

І коли їм зателефонували родичі з рф, після 24-го лютого, і заспокоювали, щоб «трішки потерпіли», скоро їх, руских, визволять свої, вони їх просто послали. Обидві.

І тепер нас, «бандерівців» на дві сім’ї вже 11!)))

Скільки ми годин провели разом, просто виливаючи душу одна одній!  А це ж десятиріччя! З жодною людиною  я ніколи не була такою відвертою! І жодна людина так не цінувала мене як Гала. Вже і в ці місяці рятували одна одну від хандри… ну і закипали «як чайники». Творчі ж ще «бандерівки». )))

Ось так могли б існувати дві сусідні держави!  Народи! Так йти по дорогах історіі! Одразу зрозумівши, що ми не браття по крові, ми різні! І лише на взаємоповазі і відданості, на щирості і людяності могло існувати наше добросусідство!

На жаль, такого більше не буде! Після цих рік крові і цієї війни!   Бо Гала і тих 20 відсотків моральних і глибокомислячих росіян стали чужими в своїй країні. Вони вибрали справедливість і свободу.

А в цей час, в рідній країні,  яку покинули, дійсно переміг Хам…  І  стати йому вбивцею, ґвалтівником, мародером при стимулюванні до цього, залишалось питання часу.

Росіянка Гала  так само виносить бомбардування, грає у виставах під звуки сирен. І нікуди не валить з України. І так само охоплена жахом від  воєнних потрясінь, принесених вже її братами по крові!

Ну чому? Чому?! В них не вийшло так як у нас з тобою?

Ставимо ми скоріше риторичне запитання  росіянка і українка.  І знаємо на нього відповідь! Бо ми тепер обидві «бандерівки». А вони –  загарбники з нелюдським обличчям.

У ГАЛИ ЮБІЛЕЙ! Вітаю іі і хочу, щоб усі знали, яка вона «класна» росіянка-«бандерівка».  Перемоги нам усім!

Тетяна Редько