«Полонія ТВ» зачарувала прямою трансляцією з костелу, де гарні люди, відомі співаки та політики вітали свій народ. Коду робила завжди молода красуня Мариля Родович. До її колядки поступово приєднувались інші виконавці. Зрештою, мікрофон взяв президент Анджей Дуда, який просто вразив талановитим і щирим виконанням старовинної різдвяної пісні. Вони з дружиною просто ідеально вписалися в зірковий хор. Переконаний, що всі поляки, котрі дивилися в той момент телеканал, повставали і з гордістю за свого лідера підтримали надзвичайно красиву, просту і зворушливу колядку. А мені на очі найшли сльози…

Це ж так просто, правдиво бути зі своїм народом, жити його життям, знаходити і берегти найпотаємніші ниточки, що зшивають націю, роблять її великою в єдиному пориві залишатися собою і бути гідною та сильною кожним громадянином. Саме такою щирістю завойовується довіра народу.

Але прості для європейців речі в Україні й досі чомусь видаються дуже складними. Чому ж? Ми спробуємо в цьому році поговорити просто про складні речі. Можливо, й ви приєднаєтесь до цієї розмови, адже ми нарешті мусимо подивитися на себе реально.

Я частенько буваю у відрядженнях, їжджу українськими поїздами і кожен раз перед відправкою потяга відчуваю тривогу. Знову стою біля колії, серце гупає, а поряд стоїть проста жіночка в роках, невисокого зросту, скромно вдягнена. Теж напружена і шукає очима когось, щоб поділитись своїми емоціями. Подивилась на мене і каже: «Зараз знову, як дурні, будемо бігати по перону!» Тут підходить електровоз, і замість логічного розташування вагонів починається традиційний ребус. 18-й, 19-й і 20-й вагони в голові поїзда, де ж тепер зупиниться мій 9-й, і дійсно, куди бігти? Моя стривожена співрозмовниця хапає дві важких турецьких сумки та щодуху мчить пероном, щоб за дві хвилини стоянки знайти і вскочити у свій вагон. Я – за нею, за мною інші пасажири… Словом, протягом двох хвилин на пероні всі дійсно бігають, мов дурні. Іноді навіть хтось зриває стоп-кран. І так з року в рік.

Уявляю собі, що би робилося на українських перонах, якби нам дали японські швидкісні поїзди, стоянки яких часом менше хвилини?!! Про Японію взагалі важко розповідати. Бо все одно не повірять. Але про перони потягів, що мчать зі швидкістю 360 км на годину, вже треба сказати. Отже, вокзал – нікель, хром, чисто, приємні запахи навіть у туалетах, людей тисячі, однак ніхто нікому не заважає. Купили в автоматі квиток і прямуємо до колії. Вказівники прямо, з боків і на підлозі. Ось і перон з великими моніторами на певній відстані, згодом розумієш, що навпроти кожного вагона. І, найважливіше, по всьому перону намальовані сірі стрілки з цифрами. Кожна з них вказує на двері певного вагона. Вас, для прикладу, цікавить вагон номер вісім, місце 24. Знаходите свою стрілку і чекаєте. Поїзд прилітає і зупиняється міліметр у міліметр вказаним вагоном навпроти обраної вами стрілки. Абсолютно спокійно і швидко ви заходите в свій вагон — і потяг мчить далі.

На французьких залізничних вокзалах на певній відстані один від одного стоять кондуктори в одностроях і направляють пасажирів за точною адресою. Ніякої колотнечі чи біганини… Хіба ж ми такі вже безнадійні, що не можемо нарешті зробити цей простий сервіс зручним і безпечним для пасажира? Щоб він не стояв на старті, мов бігун, з усім своїм важким багажем на пероні перед приходом поїзда…

Треба до цього додати ще й не дуже говірку пані з довідкового бюро вокзалу, котра з третього разу може вам сказати, що, напевно, треба пройти ліворуч, але не факт, що вам згодом, як дурному, таки доведеться бігти вздовж п’яти-шести вагонів праворуч. Найцікавіше, що наші чиновники часто за бюджетні гроші їдуть в розвинені країни переймати досвід. Гарно там проводять час, бачать цей досвід, але в нас його по своїй ініціативі не запроваджують. А для чого? Люди ж не вимагають. Людоньки добрі, чому ж ми всі разом, в один голос не вимагаємо того, що ясно, як Божий день? Від нашої влади треба вимагати. Японці ж вимагають, і французи, звісно ж, і поляки, котрі вже зрозуміли, хто і як має керувати їхньою країною.
А ми не вимагаємо, тому бігаємо, як дурні, по перону, добиваємо свої автівки на бездоріжжі, їмо неякісні продукти. Дивимось, як Гонтаревій виплачують вісімдесят три з половиною мільйони наших бюджетних гривень за те, що була майже вісім місяців у відпустці, а перед тим розвалила банківську систему? Але це вже тема для наступної публікації.

Переважну більшість людей у світі мало цікавлять прізвища президентів, прем’єр-міністрів, їх цікавить, щоб в країні був порядок, бо це зберігає здоров’я, ресурси та спокій. Для них важливо, щоб той самий чиновник вписувався в справедливу систему координат, запроваджену в цій країні ще прапрадідами. Він повинен служити громаді, регіону чи країні. І захищати інтереси платників податків, навіть в таких, на перший погляд, дріб’язкових речах. Бо з тисяч малесеньких простих дрібниць складається ментальність нації та місце країни у світовій спільноті. І без зайвих церемоній чиновників зі скандальними шлейфами офшорів, «любих друзів», рюкзаків негайно і назавжди списують.

Ще раз пригадав той Різдвяний вечір у Польщі і подумав, що, мабуть, кожен поляк тоді, слухаючи колядку свого президента, гордився собою, що обирає гідних президентів, котрі разом з народом зробили і роблять Річ Посполиту країною, яка вже не просить ніяких грошей у міжнародних фондах і з якою рахується світ.