Вона сиділа у жаркому светрі та чоловічих кросівках  і плакала безперестанку. Як  тільки її запитали, що сталось, вона почала задихатись, бо страх і горе вже вимучили її за декілька днів.  Як зізналась нашим журналістам,  її “швидкою” доправили до лікарні, медики оглянули і сказали, що вона здорова, а значить, може йти додому.

– Я сиділа на цій зупинці і думала, що наступний день для мене більше не настане. Бо паморочилась голова, а ноги вже настільки хворі, що ставати на них важко. Вже здаюсь – втомилась ночувати на вокзалах та просити допомоги у добрих людей. Влада та лікарі вже давно перестали на мене реагувати. Тільки те і роблять, що посилають від дверей до дверей. А як ходити, коли ноги вже не йдуть? – запитує вона.

– У Вінниці я опинилась у 1996 році. Мої рідні діти вишвирнули мене з дому у Кіровоградській області, посадили на потяг і відправили в один кінець. Їхнім аргументом було те, що я стара і я “воняю”. Ось так майже 30 років я живу без документів у Вінницькій області.

Ще коли молодша була, то ходила на роботу і заробляла гроші. Небагато, але на життя вистачало. Мене прихистила добра подруга – колега з роботи. Я допомагала їй з чоловіком по господарству – доглядала за городом та готувала їсти. Та коли чоловіка не стало, родичі відсудили будинок.

Подругу забрали діти, а я, нікому не потрібна, із одного прихистку в інший. Перших півтора місяця взагалі жила на вокзалі. Там і простудила ноги. Швидко пішло запалення, а потім і загострення хвороби. Із вокзалу мене забрали добрі люди. Поселили у орендованій кімнаті поблизу Центрального ринку. Приносили їжу та ліки, але ось сказали, що змоги оплачувати моє житло у них більше немає.

Я зрозуміла, що залишаюсь на вулиці. Тиск піднявся до 220, і почався сильний біль у шлунку. Сусіди спакували мені речі, викликали “швидку”, бо злякались, що помру. Доправили до лікарні, а там дали таблетку, зробили укол і сказали, що на цьому все. Стало так погано, що я навколішки виповзала з лікарні, щоб дістатись хоча б зупинки…

Якщо вже є у мене можливість сказати, то я відкрито звертаюсь до соціальних служб та правоохоронних органів. Вкотре прошу допомогти мені відновити документи та поселити хоча б у якийсь притулок, – говорить Наталія Подолян.

Після розмови з Наталією ми телефонували до всіх волонтерів міста, у соціальні служби та до громадських діячів. Склалось враження, ніби десятки волонтерять тільки в селфі-війську… Бо згодились допомогти лише одиниці. “Гарячі лінії” прихистків та соціальних служб взагалі не працюють. Зараз пані Наталія знаходиться в орендованій квартирі з повноцінним харчуванням.

Проте, якщо хтось знає будь-яку інформацію про її родину або ж готовий допомогти, просимо звернутись 097-159-08-97.

Від редакції. Звертаємось до департаменту охорони здоров’я Вінницької міської ради, просимо допомогти жінці із госпіталізацією та лікуванням. Звертаємось до соціальної служби, поліції та прокуратури, просимо допомогти їй встановити втрачені документи та взяти громадянку під опіку держави.

Софія КОПАЧ