Проживати в Умані було моєю мрією ще з дитинства.

Закінчивши 9 класів, я вступила до Уманського гуманітарно-педагогічного коледжу, закінчила його з червоним дипломом, вступила до Уманського гуманітарно-педагогічного університету. Згодом – вийшла заміж і народила свого маленького хлопчика – моє янголятко.

Але доля вразила мене непередбачуваними випробуваннями, і вісім місяців тому це прекрасне місто стало для мене подразником болю та відчаю, несправедливості та безкарності. Та й не лише для мене – для моїх рідних, близьких, друзів, для мого невеличкого колективу журналістів та вже дуже багатьох крижопільчан, яким стала відома ця історія.

Ми розлучилися з моїм колишнім чоловіком. Приємного про свій шлюб можу сказати мало. Хіба що завжди буду добрими словами згадувати свого покійного, на жаль, свекра, — надзвичайно добру і мудру людину, який працював головою районної Уманської державної адміністрації. Але Бог забирає кращих…

З моїм колишнім чоловіком я перебувала у шлюбі з серпня 2012 по березень 2017 року. При цьому чоловік неодноразово застосовував до мене фізичне насильство, що і стало причиною розірвання шлюбу. Коли я мала сміливість йому перечити, він застосовував до мене фізичний та психологічний тиск: приміром, одного разу він одягнув мені на голову поліетиленовий пакет так, щоб я не могла дихати, погрожуючи позбавити мене життя. Я просила відпустити мене та пропонувала розлучитися, однак для того, щоб я передумала, він на 1-2 доби замикав мене в квартирі, забирав у мене телефон, і ми сиділи із дитиною замкнені. Це повторювалось неодноразово, не раз я телефонувала до міліції. З метою перевиховання чоловік закривав мене в багажник машини, возив містом, погрожуючи, що вивезе в ліс або посадку і залишить на всю ніч.

Отож нарешті ми розлучилися офіційно. Я з сином переїхала до батьків у рідне село, знайшла роботу у райцентрі. Але спокою не знайшла. Спочатку колишній чоловік дістав усю нашу редакцію, де я працюю, і весь Крижопіль своїми візитами з метою повернути мене в Умань, бо він «змінюється на краще». Голові райдержадміністрації він представлявся як «помічник народного депутата Яценка» і наполягав на тому, що мене мають звільнити з роботи, і тоді я повернусь.

У нашій редакції він поцупив зв’язку ключів (вони висіли на дверях мого кабінету) – теж з тією ж метою. У суді він представлявся як «власник СТО». Ми зв’язалися з помічниками депутата та повідомили, які у них «колеги». Те, що він дістав наш колектив своїми дзвінками і візитами, відомо чи не всім службам, в тому числі Крижопільському ВП ГУНП у Вінницькій області. Далі черга дійшла ще до багатьох структур, де «уманський авторитет» показував себе то як «борець за справедливість», то як «люблячий батько», то як «ображений і принижений»…

А потім згоріло поле з хлібом моїх батьків, і тільки завдяки мужності селян вогонь не пішов далі – на поля інших приватних власників, поле компанії О. Порошенка, яка орендує у районі більшість земель… За наполяганнями моїми, моїх батьків, редакції, райдержадміністрації, а ще після скарги на бездіяльність слідчого, який веде справу про підпал врожаю пшениці та ячменю слідчому судді Крижопільського районного суду, поліція порушила кримінальну справу, потерпілі однозначно вказують, що підпал міг здійснити тільки мій колишній чоловік. Поблизу поля було знайдено пачку з його цигарками, того дня він однозначно був у районі. Те, що до цього часу вчергове не притягнутий до кримінальної відповідальності, то, мабуть, теж підтвердження його слів, що все «у цій ямі», тобто у нашому районі, у нього «схвачено», і «з ментами усе порішав».

Я розумію, що він – батько моєї дитини. Отож всю весну і літо не перешкоджала їм у спілкуванні, відпускала дитину в Умань до батька.

Проживання мого колишнього спільно із сином було використане ним виключно з метою пред’явити факт проживання сина з ним у

м. Умані, отримання в ОСББ довідки про це і подача в суд позову по спрощеній процедурі з метою стягнути з мене аліменти. І це при умові, що в Уманському міськрайонному суді вже був на розгляді мій позов про визначення місця проживання дитини. Адже Крижопільський районний суд мій позов про визначення місця проживання дитини чомусь не знайшов за потрібне розглядати, хоча і я, і дитина зареєстровані як мешканці нашого району. Отож вимушена їздити на суди за 180 км, тоді як уже двічі практичний розгляд мого позову в Умані відкладався. Тим часом заочному призначенню аліментів із мене на утримання дитини завадила тільки формальна підстава – у позові він неправильно визначив розмір аліментів, у зв’язку з чим суддя йому відмовив. Серед документів до суду, він, до речі, подав підроблену довідку.

Згодом він влаштував сина у міський дитсадок. Синочок був там до обіду, весь цей час наш герой сидів під садочком, стеріг, а після обіду забирав додому і зачиняв у квартирі з нянею. А вже ввечері примушував на сльози мами по телефону казати бридоту і просто жахливі речі. (Приміром, «ми з папою тобі голову відріжемо»).

Все ж 21.08.2017 він «великодушно» погодився зустрітись зі мною, щоб я побачила сина, але, як тепер з’ясувалося, влаштував «виставу» за своїм сценарієм – з метою в черговий раз дискредитувати мене. На зустріч на площі біля фонтанів в Умані він прибув із своїм адвокатом та незнайомими мені людьми, які потім мали давати покази у потрібному руслі. Я ж приїхала зі своєю матір’ю і працівником поліції з Умані, який супроводжував мене на підставі моєї заяви.

І от на площі, коли я спробувала взяти сина на руки, колишній тісно притиснув його до себе і просто мені не віддавав. Здавалося, що то була вічність. Ось моя кровинка, яку я виносила під серцем, яку я з перших днів ростила і доглядала (між іншим, до 4 років батько цим не переймався абсолютно), яка є найдорожчим для мене, сенсом мого життя, яку я не можу обійняти кілька місяців – мені його просто не дають… Син весь цей час плакав. Супроводжуючий мене працівник поліції у ситуацію не втручався, але таки викликав слідчо-оперативну групу. Це тривало до прибуття її працівників. Тільки тоді цей «справжній батько і мужчина» вирішив, що вже пора ретируватися. Синочка мені не віддав, незважаючи навіть на прохання працівників поліції. Натомість вдарив мене ногою у живіт, від чого я впала, і покинув місце пригоди. Усе це відбувалось у присутності його підставних свідків і працівників поліції. Вся його постановка мала на меті показати мені одне – поліція мені не допоможе.

Того ж дня у поліції з’явилась заява мого колишнього чоловіка про завдання йому тілесних ушкоджень. Того ж дня за самозверненням він у судмедексперта замовив та отримав експертні висновки, відповідно до яких у нього наявні легкі тілесні ушкодження у вигляді саден на руках.

Мені ж одразу відписав, що таким способом він зняв фільм — «Сумашедша мама забирає дитину у люблячого батька».

На жаль, слідча Уманського відділу поліції у цій ситуації не розгледіла (або не забажала побачити) реальну і різнобічну ситуацію та пішла в розслідуванні провадження виключно з бажанням скоріше оголосити мені про підозру, без урахування моїх доводів на свій захист. Не надано слідчою оцінки моїм доводам, що Сімейний кодекс, як і загальна Декларація прав дитини (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р. (принцип 6)) взагалі забороняє розлучати дитину з матір’ю, крім виключних обставин. І що замість спроби повернути мені дитину, як це мала зробити уманська поліція, як дію на мої заяви я отримала повідомлення про підозру за спробу повернути собі свою ж єдину дитину.

Даруйте, але я хочу запитати безумовно професійних слідчих не з точки зору довідок і упередженості, а просто як звичайних людей: ви мене бачили? Невже ота подряпина, яку, мабуть, я таки могла залишити на тілі «дуже постраждалого» за обставин, про які я розповідала, є підставою робити з мене кримінального злочинця? Звідки така запопадливість і швидкість у розслідуванні цієї справи? Невже ніколи не спадає на думку те, що, крім положень і законів юридичних, є закони Божі?

У теперішній час він – постійний «завсєгдатай» Крижопільського ВП ГУНП у Вінницькій області. Працівники поліції, на мою думку, завзято співпрацюють із колишнім – постійно викликають мене для написання пояснень щодо заяв «люблячого батька», а от коли зверталась я – відповідь для мене була: ідіть у суд. Про кримінальну справу щодо підпалу я взагалі мовчу, жодне моє клопотання не задоволене, а слідчий – той взагалі, мабуть, і не пам’ятає, що розслідує таку справу. Тож де, шановні реформовані правоохоронні органи, справедливість, честь, гідність і виконання присяги, яку ви давали, стаючи поліцейським? «Маю честь» — кажуть справжні офіцери. Невже це честь – запопадливо охороняти і допомагати людині з кримінальним минулим, яка дозволяє собі в стані наркотичного сп’яніння «рішати вопроси» на території Крижополя? Хоча один із керівників крижопільських правоохоронців мене попереджав, що можуть ще й за моральні збитки мене засудити…

P.S. Зважте, шановні читачі, сам же колишній у своєму житті жодного дня ніде не працював, жодної гривні податків, за які утримуються всі державні структури (в тому числі і поліція), не сплачував, однак у матеріальному плані ні в чому собі не відмовляє. Спочатку «з понтами» кружляв Крижополем на чорному джипі, зараз — на автомобілі «Тойота Корола». До всього, він неодноразово судимий, останній раз – за пограбування ювелірного магазину у м. Умані. У теперішній час йому вистачає коштів не лише на дорогі автівки, а й на боротьбу зі мною, щоб задовольнити своє ображене самолюбство. Бо, бачте, його, такого «крутого», покинула дружина, та ще й яка – «бичка з села», як він часто любив звертатись до мене.

І ось тепер я чекаю рішення суду. На тлі того, що, як він каже, зуміла «вкрасти» сина (цікаво, те, що я живу зі своїм синочком на законних підставах, тепер так називається?), при постійних його погрозах, що суд все одно буде на його боці і він дитину відбере. Хотіла би його запитати: для чого? Щоб возити нічною Уманню, бо ж сам до такого способу життя звик? Щоб довести мене до відчаю? Щоб позбавити дитину материнської ласки і любові?

Щоб, зрештою, і далі дитина була у заручниках?..

Яна Лимич,

Крижопільський район