Вже десь далеко за Русавою, махає мені молодий хлопець. Так десь до тридцяти, не більше. Високий, охайний – красень. Очевидно повз нього вже пролетіли десятки машин і ніхто не зупинився, не підібрав. Але ж з Ямполя через кожну годину йдуть автобуси в цьому напрямку, чому жодний не зупинився? Жлоби…

Стаю.

– До Вапнярки підвезіть, будь-ласка.

– Та я лиш до Дзигівки.

– То хоч до Дзигівської поворотки.

– Сідай.

Він мовчить і я мовчу. Їдемо. Раптом він не витримує:

– Вигнала мене… Першого, на Новий рік, люди святкували, а я йшов тут пішки в Ямпіль, а тепер йду з Ямполя. До заміжжя такою доброю, ласкавою була, а як розписалися!.. Їй би лиш гроші, гроші, гроші!..

– А ти звідки?

– З Ладижина.

– Ого!.. Не близько.

– Дали кілька днів відпустки. Завтра вже їду в АТО.

– А ти що в Гайсинській бригаді, в 59, воюєш? Знаю цю бригаду, я волонтер.

– Так, в розвідроті. Четвертий рік на фронті. Починав з першої хвилі мобілізації, ще до 59. Зараз на контракті. Я їй кажу – не можна на мене кричати, ну не можна, це небезпечно, а вона не розуміє, кричить, обзиває. Називає мене психом, каже щоб лягав у Вінниці в госпіталь, лікувався. Але від цього вони не лікують. В голові вже таке робиться… Як пальнув дверима… Кажу їй – їдемо жити в Ладижин.

– А там є де жити?

-Так. Не хоче, боїться мене. Каже, щоб відпустив її. Поки молода. Ще когось знайде. Але кому вона потрібна з двома моїми дітьми? Нікому. Я знаю, що нікому, а вона не розуміє. Дочку їй не віддам. Так і сказав. А син, виросте і спитає її за мене, спитає. За що вона мене вигнала? Уявіть, я в госпіталі лежу, порізаний весь, пісяю через катетер, а вона дзвонить і вимагає грошей, ну де я їй в госпіталі гроші візьму в такому стані? Якби були хіба б не дав? Вона мене боїться, каже, що я її вб’ю. Але ще жодного разу не вдарив. Як можна жінку бити? Але вона те не розуміє. Я прошу лиш про одне – не кричи на мене, не можна на мене кричати, боюся себе, щоб біди не наробив, а вона не розуміє. Вчора дуже верещала. І я пішов. Від гріха подалі. Наздогнала мене біля Дзигівської поворотки, вернула. Ніби заспокоїлася, а сьогодні зранку знову в крик…

– Та це може від того, що вагітна. Вони, коли вагітні, дуріють буває.

– Та я знаю. Але справа не у вагітності.., – замовкає, а я собі думаю: мабуть боляче їй, що має такого, адже інші на заробітки в Москву їздять, машини привозять, долари, а цей з Донбасу – рани, контузії, психічні розлади…

– Хахаля вона собі знайде, а мої діти?..

– Та не дуже так і знайде. Он скільки війна викосила хлопців. Знову вдови молоді, як той мак…

– І кому вона потрібна крім мене, кому?

– А брати, сестри у неї є?

– Є брат по татові.

– Може дасиш телефон, я з Ямполя, поговорю з нею, пораджу, поясню.

– Не треба, батя. Бо це ще гірше буде.

– А в тебе брати, сестри є?

– Так.

– Старші тебе?

– Ні, молодші. Я найстарший. Мені би і їм помогти, а я воюю.

– Я тебе до Клембівки довезу.

– Що ви, не треба.

– Та довезу, там маю теплі речі забирати завтра на відправку. Ти запиши мій телефон. І дзвони, якщо треба.

– Дякую, батя, – записує мій номер мобільного, а я вже думаю, як допомогти його дітям, бо це наші діти, всього українського народу, найдорожчі бо батько їх – герой.

– Ось і Клембівка. Приїхали… Чим тобі.., – риюся в своїх загашниках, знаходжу дев’яносто гривень, дві двадцятки і одна п’ятдесятка, п’ятдесятку протягую йому.

– О, дякую! У мене ж в кишені ні копійки немає. Тому і йшов пішки.

– Тобі вистачить до Вапнярики. Тільки стій ось тут на зупинці, чекай автобуса, не йди пішки.

– Добре, – відказує, але так, що я розумію, не потратить з тієї дорогої для нього п’ятдесятки ні копійки – або піде знову пішки, або голосуватиме.

Минуло кілька годин. Дзвоню йому:

– Ти де вже, в Ладижині?

– Ні, в Тульчині. З Клембівки, де ви мене залишили, до Комаргорода мене підвіз чоловік. А з Комаргорода я йшов пішки, аж до Містечка, під Вапняркою, потім до Вапнярок, і вже за Вапнярками мене знову підібрали.

– То скільки ти сьогодні пішака пройшов?

– Та більше тридцяти кілометрів. З Тульчина до Ладижина вже доберуся, он і знайомого зустрів. Мені ж завтра в АТО.

Обіцяв подзвонити з фронту. І чому я такий? Чому пожалів ще тих хоча б сорок гривнів йому?.. На душі так нестерпно соромно наче я ангелу пошкодував… Боже, збережи і захисти його сім’ю.