Його привезли в госпіталь Авдіївки. Тут 14 грудня, не прийшовши до тіми, скінчив свій ратний шлях. Батьків ця моторошна звістка як громом прибило: заклякли безпомічні, безпорадні. Горе висушило сльози. Дружина Оксана нестямилась: земля хитнулась під ногами, небо крутнулось над головою. Молода вдова не могла збагнути: «Як же це?.. Цими днями Павлик дзвонив… сказав, що скоро приїде. Як без тебе?.. Донечка!.. Сирота!..»
Смутне, стужене повідомлення про загибель нашого земляка вмить ока рознеслось по Мурованих Курилівцях: тут його поважали, симпатизували за прихильність і доброзичливість, за готовність у будь-якій домашній роботі підставити своє плече.
Його коротке життя, як спалах світанкової зорі; мигнуло між датами 22.V.1988 – 14.ХІІ.2017р.р. Між цими віхами було щасливе яскраве дитинство в сім’ї учителів м.Вінниці, була юність з крилатою мрією вивчати правознавство, було успішне навчання у Київській академії внутрішніх справ; було щасливе одруження, народження дочки.
А тут війна на Сході України. Як тупий зубний біль, війна Павлу Корнелюку не давала спокою, муляла, докучала. Не раз він казав друзям: «Окупанти по нашій землі топчуться, як по свіжих могилах наших рідних людей. Як терпіти таку наругу?» Він бачив межу, що розділяє Україну: з одного боку ціною здоров’я і життя відстоюють Батьківщину, з другого – жадоба до комфорту, затишку, багатства; точніше, бачить границю між відповідальністю й байдужістю, між честю і безчестям.
Своєю гідністю і честю він дуже дорожив. Уболівав за Вітчизну: за своєю ініціативою пішов у військкомат, вступив до Української армії на контрактній основі. У березні – липні цього року пройшов військову підготовку у Львівській області на Яворівському полігоні. З 14-го липня 2017р. він у діючій армії ЗСУ, заповзято служить. Терпляче зносить всю тяготу, всю скруту війни: вкопується, врубується у кам’янисту донецьку землю, яка замість прихистку могла стати могилою; у спеку кожна клітина висихала, боліла від спраги; при безперервних обстрілах мурашки поза шкірою; голову тільки в плечі втягував. Та про труднощі ні разу і словом не обмовився. По телефону рідним повторював, як мантру: «У мене все добре».
16 грудня 2017 р. місто над Бугом прощалось зі своїм славним захисником. Натовп людей заполонив широкі вулиці, здвинув чорні хустки та чоловічі голови, посріблені і молоді стрижені, опущені в печалі. До труни не підійти, не підступитись.
Тепер Корнелюк Павло не належить своїй родині. Він – син великого народу, причетний до його історичної долі. Затужила, надсадно заридала музика, гострим болем різонула серця. Тиха сльоза котилась по щоках. Жовто-синій прапор майнув над домовиною, краплі упали на зблідле обличчя. То мати Україна схилилась над славним лицарем, плаче над сином своїм.
Відспівували героя у церкві Київського Патріархату. Заупокійна молитва милозвучною, гармонійною українською мовою лунала смутним, журавлиним наспівом. Кожне рідне слово, сповнене глибокого змісту, прозоре, сприйнятливе українцям, торкалося серця, як оголеного нерва. Достойного вінничанина поховали на Центральному міському кладовищі, на Алеї Слави. Поборники цілісної незалежної України своєму побратиму салютували рушничними залпами. Не могли повірити, що навіки його залишають. Витираючи очі, повторювали, як заклинання: «Тільки одного хочемо: щоб його смерть не була даремною».
Стозвучно, велично, щемною мелодією розлягався Державний гімн – в ньому вчувався відголос славних звитяг і трагічних битв наших дідів і прадідів. Уявлялось, як герої старших поколінь передавали молодшим естафетою двоколок України, щоб ті продовжили захист рідної землі. І тоді все, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі.
Втрата лейтенанта Корнелюка Павла Володимировича та інших наших синів – непоправна, неоплатна. І найкраща їм вічна пам’ять – це незалежна Україна, в якій права людини понад усе.
Герої не вмирають!
Марія Мельник
член НСЖУ
смт Муровані Курилівці
