Як швидко йдуть люди.
Не скиглять. Не плачуть.
Вже знають: не буде…
Не кличуть удачу.
Нічого не просять,
Не ждуть подаяння.
Усього їм досить:
Журби і кохання.
Їм все зрозуміло:
Вина і причини.
Відмучене тіло
Та лік на години.
Ховаючи лихо,
Всміхнуться крізь рани…
А йдуть вони тихо,
Атланти… Титани…

Алла Боровська