Вдягало сонце
усемогутнє
у ризи хмари.
Ми зазирали
в сліпе майбутнє
крізь окуляри.

Боролись гради
і громовиці
за рай із Богом.
Гойдали тугу
ми поодинці,
а разом згодом.

Шалений вітер
перуку зносив
з верхівки хвої.
Ділили навпіл
полинну просинь,
як хліб надвоє.

Тікали в далі
від веремії,
депресій, горя,
туди де обрій
плекав надії
яснопрозорі.

Відсповідає
Господь над раєм
дощі журливі,
щоб там де зараз
війна триває
цвіли оливи.

Тетяна Левицька