На п’ятому місяці широкомасштабної війни мало хто знає про бої на Херсонщині у перші дні вторгнення. Дехто переконаний, що окупанти зайшли в область мало не парадним маршем…

Але танкіст Дмитро Дозірчий з Літина розповів про реальні бої за Херсонщину. Побратими розповіли, що у перші наступальні дні 24-річний офіцер з Літина повів свою роту на прорив. За героїзм у цих боях Дмитра згодом було нагороджено найвищою державною нагородою — «Золота Зірка». Він став Героєм України.

Дмитро Дозірчий — командир танкової роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. 24 лютого Дмитро разом із 33 танкістами своєї роти зустрівся з ворожим десантом, який висадився на мосту через Дніпро. Внаслідок цього вся 59-а бригада опинилася в оточенні. Але Дмитро повів свою роту на прорив. У цих боях рота Дозірчого перемогла росіян і вся бригада вийшла з оточення.

Спогади Дмитра про перші протистояння з ворогом

– У лютому ми проходили злагодження на полігоні Широкий Лан. Але скоро нас усіх терміново перемістили в Херсонську область на Олешківські піски. Там почалася підготовка. А потім мою роту перемістили під Залізний Порт і Лазурне. Колись дитиною я відпочивав у Залізному Порту. Тепер у нас було інше завдання — не допустити висадки десанту. Ще 23-го ми завершували ремонтувати машини, тому лягли спати приблизно о першій ночі. А вже десь о 5-й годині мені через радіостанцію передали, що чують прольоти невідомих об’єктів, схожі на реактивні двигуни. Спочатку думали, що це якась авіація. Але потім почули вибухи: недалеко від нас по військовій частині вдарили.

Я одразу підняв особовий склад за тривогою, усі зайняли машини й чекали на вказівки. Зі мною був заступник командира танкового батальйону. Він дав команду на вихід. І вже приблизно о 6-й ранку ми висунулися в район очікування поблизу Лазурного. На той момент ми все ще не знали про широкомасштабне вторгнення. Додзвонився до свого командира, доповів про загальну ситуацію та отримав вказівку якнайшвидше переміститися в район Нової Каховки. Зібрав усіх своїх командирів, пояснив, що це вже не навчання, і наказав повідомити про це всьому особовому складу.

На той момент у моїй роті було багато людей без бойового досвіду, переважно молодь від 20 до 35 років. Я дав вказівку, щоб за маршрутом руху не скупчувалися, бо вже працювала ворожа авіація — ми їх чули, але не бачили. І ще сказав, щоб у разі зіткнення з противником відкривали вогонь на ураження.

Приблизно об 11-й ми зустріли ворога в районі Голої Пристані

У нашому напрямку рухався КрАЗ. Ми спочатку прийняли їх за наших, а потім я придивився, що в кабіні точно не свої. Намагалися їх знищити, але вони зникли. А вже невдовзі в районі тієї ж Голої Пристані над нашими танками пройшла ворожа авіація — 5 вертольотів Ка-52 і 10-15 гелікоптерів десантників. Вирішив не відкривати вогонь по них, щоб не провокувати. Завів свою колону в густий ліс. Вертольоти пішли в напрямку Херсона.

Ми вийшли через ліс у район Олешків. Вів колону за собою і бачив, як з того боку всі відходять. Не доїжджаючи до Нової Каховки кілометрів 20, подзвонив командир військової частини, повідомив, що ворог уже був у населеному пункті, зайняв міст, заблокував виїзд і почав знищувати наші сили. Командир вирішив прориватися на Херсон. Я отримав вказівку від командира військової частини переміщатися в напрямку Олешківського мосту, взаємодіяти з піхотою, знищувати противника, розблокувати міст і зайняти його оборону, щоб забезпечити вихід військової частини з оточення. Коли ми приїхали в Олешки, там уже стояло дуже багато цивільного транспорту, машинами були заблоковані заправки. Усі намагалися виїхати в напрямку Херсона, але їх обстрілювали й дуже мало цивільного транспорту випускали. На той час Антонівський міст уже був заблокований десантниками росії. У наших машинах залишався малий запас пального. Я отримав вказівку розблокувати міст і зайняти оборону, а вже далі щось мало вирішитися з дозаправленням.

Перед Антонівським мостом є ще один — через річку Конка. На ньому було дуже багато людей — особовий склад у цивільному. Спочатку було таке відчуття, що це наші люди, вони на техніку ніяк не реагували. Я тоді не ухвалив рішення по них стріляти. Але дав вказівку: у разі агресії з їхнього боку — знищувати. Ми почали просуватися танками попід мостом. Моя машина рухалася першою, за мною перший взвод, другий, третій. Ми приймали удари на себе: було видно, звідки виходи, і два мої взводи знищували противника. Найтяжчі були перші постріли. Після того як уже побачив, що вони такі ж люди, як ми, так само розлітаються берці й куртки після пострілу — почали їх знищувати і проходити далі.

Під мостом ми знищили міномет. Там уже стояла розгорнута станція зв’язку. А ще 30-40 людей особового складу були на мосту з протитанковими засобами — РПГ-7В та ПТУРами. Вони вже на нас чекали, блокували Нову Каховку й сподівались, що вся бригада буде виходити через цей напрямок. Міст ми відбили, зайняли оборону. Я доповів командиру, що завдання виконали. А він перепитав про міст — чи це Антонівський. А я ж не місцевий, не розумівся на тих мостах. Ну, пройшов міст — напевно, Антонівський. І тут я згадав: коли прямував на полігон власним транспортом, то спочатку проїжджав довгий міст, а потім короткий із поліцейським блокпостом — ось цей, який ми відбили. І я зрозумів, що нам була команда відбити отой довгий міст.

Коли з’ясувалося, що нам треба йти далі на Антонівський міст, я зібрав командирів взводів. І тут над нами пролетіла ворожа авіація — три «сушки». Зрозуміло, що всі попадали, люки позакривали. Дві «сушки» повернулись і над поліцейським блокпостом скинули дві авіабомби. Не знаю, чи вони помилилися, чи в такий спосіб лякали. Але в міст бомби не влучили — пролетіли метрів на 5 далі, упали на схил і скотилися в болото. І вже там за кілька секунд вибухнули. Я встав, обтрусився, подивився, кажу: «Ні, хлопці, по машинах — і звідси подалі».

Коли заходили на Антонівський міст приблизно о 14-й годині, почалися «феєрверки»

Ліворуч за мостом — Херсон, а праворуч — дачні масиви. З обох напрямків по нас почали стріляти, перехресним вогнем бити по машинах. Наша рота танків ішла колоною з дистанцією 80-100 метрів. І майже кожну машину вони обстрілювали. Я наказав відкривати вогонь по виявлених цілях. Але ми йшли мостом, а противник був дуже низько, і в нас не вистачало кута опустити гармату, щоб знищувати цілі.

Ми дійшли десь до середини мосту й побачили, що на висоті стоїть їхня гармата. І чітко побачили особовий склад біля тієї гармати. Ми здійснили постріл, у гармату не влучили, але особовий склад від неї втік. Просунулися далі й опинилися на дорозі, обабіч якої — пагорби. На висотах також був особовий склад рф, і вони почали стріляти впритул із РПК. Ми вже люки відкривали і з автоматів знищували ворога. За нами через міст пройшла наша піхота, з якою разом мали звільняти мости. А вийшло так, що я танками звільнив, а потім уже піхота почала просуватися.

І вже після того як ми закріпилися, піхота почала зачищати ці висоти. Після цього вже мій земляк з Вінниччини Євген Панченко просувався зі своїми, щоб закріпитися на мостах, зайняв оборону і забезпечив вихід бригади. Там ще десантники з 80-ї бригади підійшли й підтримали, бо Євген сам залишився на мосту — без піхоти.

Із 24 лютого щодня хочеться на танку заїхати в Херсон, проїхати тим маршрутом, яким рухався першого дня. І вийти на напрямок Залізного Порту, де ми перебували. Хочеться повернутись туди і захистити тих громадян, які там перебувають. Бо ті люди для мене — як рідні, вони нам допомагали. І в той момент, коли дали команду відійти, мені було найтяжче. Але ми неод­ін­но туди повернемось.

Людмила ПОЛІЩУК