Тобто, в українського моря зовсім нема берега, а є шість колій залізниці, а далі бетон, арматура. На жаль, українське місто Маріуполь планувалося зовсім не як місто туристичного побережжя з парками, скверами.., а місто металу з трубами диму.

Після війни я хочу жити й мандрувати красивими містами України. Які нагадують — ландшафтна Україна завжди прекрасна. І природа нам не тільки історичний символ. Вона наш довершений комфорт. Розвиває нас красивими й мудрими. Окрім того, в нас є чудові архітектурні традиції.

У тих містах багато пішохідних зон, де за 15 хвилин – у затінку природи, приємно дійти до школи чи на роботу. А університетська бібліотека нагадує ботанічний сад. Навіть якщо треба їхати в інший кінець міста, то попри пам’ятники, музеї, фонтани, мозаїки й розарії. Той променад, як діалог з містом, де громадський простір буде за амбасадора гуманності.

Чомусь перезавантаження після війни ми називаємо відбудовою? Я не думаю, що мільйони українців бажають далі жити у відремонтованих хрущовках чи панельних “зонах” висоток, де життя не життя, а зелень в мікрорайоні не знайдеш із біноклем.
Підірване здоров’я війною — це серйозно. Треба відновлення у місцинах зі збереженим екологічним ландшафтом, унікальною історією. Відновлення цілісне. Чи думають про це архітектори, дизайнери, громади? Чи є в нас господарники із системним мисленням? Чи прислухається до фокуса розмови влада?
Ще свіжі спогади про мерів, які гримали кулаком перед експертами генплану забудови, громадськими радами, а що таке довготривала стратегія міста не мали поняття. Їх політичні смаки мінялися швидше вітру й їх коридори відмивання державних грошей на “своїх” фірмах досі надійні. У підсумку хвороба “нарцисизму” мера завершувалася абсурдним “хлівом” з арматури й бетону в історичній частині міста.

А час совісті настав!
Всі швидкі рішення відбудови-перебудови погані. Коротка ціль — занадто коротка. Навіть на благодійні кошти. Проживання у непродуманих, абсурдних мікрорайонах вкорочує життя, перетворюється на наглу комунальну біду, яка стає з часом катастрофою поколінь.
Адже побудова міст це довготривала історія. Суспільству доведеться не тільки поселяти, а лікувати громади в широкому сенсі. Настає пора свідомих, спроможних господарів, в яких є бачення і міцний моральний стрижень. Свої рішення вони мають вчитися тестувати на предмет цінностей. Логіка такого мера чи забудовника забороняє прогрес, де тільки втрати й надмірності. Сталий розвиток міст враховує кліматичні особливості країни. Із сировинного придатка Європи ми стаємо країною екологічних пріоритетів і соціальних складових : якість ґрунтів, довкілля, повітря, води… І кошти інвестицій мають мати головне — прозорість. Якраз місцеві громади тут стають справжніми партнерами, “вухами та очима” держави, де професіонали аналізують, підказують, а інші включаються в обговорення і не скандалять під мерією з плакатами.

Я була в Мілані, Сінгапурі, Амстердамі, Парижі, але в гостях у будинках-садах не доводилось. Кажуть, на їх балконах навіть птахи закладають гнізда. Добре по сусідству людям, природі, небу. Мабуть, було публічне обговорення проєктів, довіра до проєктантів та забудовників. Влада чула еліту, еліта — простих людей. Продумано все системно — безпека, здоров’я, освіта дітей і зайнятість батьків. На окремих поверхах садки, ліцеї, медичні центри, перукарні та спортивні клуби. А часу – дійти всюди треба небагато.
Особисто я є прихильницею українських архітекторів. Але консультації збоку не зашкодять. Визнані архітектори світу готові представити майстер-плани і допомогти побудові українських міст. Генії Японії, Нідерландів, Італії, Канади… Хірокі Мацуура, британець Норман Фостер, італієць Стефано Боєрі,.. Якраз на фото деталі їхніх світових проєктів. І не тільки їхні.

Українські міста мусять думати стратегічно. І не вбивати архітектурні традиції. Завжди має бути простір, де люди захочуть про це поговорити. Я думаю, що після всього пережитого на війні — українці проявлять себе відповідальніше. Може нарешті побачимо – Україну з людським обличчям!
Бо нам тут жити, а не лише вмирати. Час совісті настав!

P.S. Це моя рефлексія на цікаві думки українського архітектора, урбаніста і блогера Юліан Чаплінський на програмі “Системи і системне мислення управлінців” в Kyiv-Mohyla Business School [kmbs].
Прийшла додому і заставила двірників привезти три екскаватори землі на нову клумбу перед будинком, а ще думаю на балконі посадити щось смерекове або… Як добре піде, то і до даху доберуся 🙂 А потім всіх вас запрошу на каву. Ну, де ви бачили балкон і дах із смереками, де не співають “Ой, у лузі червона калина”?
Тримаємо гордість своєї країни. Тільки вперед!

Христина Стебельська