Зі світанком на вулиці виїздять автобуси, легковики, тук-туки, мотоцикли, мопеди… Всі сигналять, щоб хоч якось організувати рух. Світлофорів немає, виграє спритніший та нахабніший. А хто зловив гаву – може отримати у вухо. Словом, майже так, як останнім часом у Вінниці.

Оце все гудить десятками тисяч клаксонів і рухається широкою центральною вулицею, вздовж якої майже весь тротуар зайняли під житло бідові чоловіки. Вони теж прокидаються і переходять на газон позаду своїх імпровізованих наметів. Газоном цей простір між тротуаром та парканами приватних будинків, напевно, був дуже багато років тому. Зараз він, розділений відкритою каналізацією, майже по коліна засипаний сміттям.

Тут же у величезних чанах на вогні щось варять і продають на сніданок безхатченкам. Зрозуміло, що нужду також справляють на місці, у ту саму відкриту каналізацію.

Але ми побачили й інший Делі – з чудовими храмами, наче вирізьбленими з каменя, та оздобленими всередині дорогоцінним камінням, красиво одягнутими босими прихожанами та священнослужителями. Одного дня наш гід Сергій, уроджений у Мінську, запропонував відвідати справжнє індійське весілля. Він був досить манірним, хизувався трикаратним жовтим сапфіром у масивному золотому персні і дружив з братом нареченої. Подарувати ми мали по десять доларів. Мовляв, це гідний подарунок для такого весілля. Ми й погодились.

Крутим в Індії вважається весілля, яке обходиться батькам нареченого та нареченої  до 10000 доларів. У цю суму входить і оздоблення двору, і прибирання сміття з газону перед власним парканом. У результаті його просто відгортають метрів на 5 з обох боків воріт. Зате двір нареченої прибраний солідно. Практично все обтягнуто рожево-блакитною тканиною, схожою на атлас. Важко навіть сказати, скільки там квадратних метрів. Посередині столи зі стільцями, гарно намакіяжені жіночки в яскравих сарі і чоловіки з акуратними зачісками. Сікхи взагалі не п’ють алкоголь, але чомусь погляди у багатьох були мутнуваті. Один товариш дуже хотів, щоб його сфотографувати, підійшов поближче – і від нього потягнуло характерним спиртним запахом.

Біля воріт сидів серйозний дядько в чалмі і окулярах. Приймав подарунки, розпаковував і записував у блокнот, хто що приніс. У дальньому кутку, подалі від людських очей, стояла симпатична наречена з родичами. У весільному червоному сарі та золотими прикрасами на всіх видимих частинах тіла. Ми вручили наш подарунок, нас посадили за окремий стіл і почали частувати. Прийшов хлопчина років чотирнадцяти в сорочці, яка колись була білого кольору, в злегка засмальцьованих штанях та дідових в’єтнамках на босу ногу з підносом.

Хотілося пити, і я взяв чашку з чаєм. Підніс до рота і закляк. На чашці красувався відбиток чиєїсь червоної помади. Певно, до цього з неї пила одна з гостей. А найнятий на вечір офіціантом молодий чоловік не дуже напрягався, коли перемивав посуд, чи взагалі вирішив зекономити час. Я вибрав на підносі іншу чашку, мабуть – чоловічу, і взяв шматочок їдючо-зеленого мармеладу.

Навпроти воріт будинку нареченої був невеликий пустир. Його також почистили від сміття і встановили рожево-блакитний шалаш. Там двоє хлопців налаштовували музику. Гучні колонки то вмикались, то вимикались. На ці звуки підтягнулось десь до сотні навколишніх безхатьків. Вони всі зайшли в шалаш і відразу почали танцювати. Їх ніхто не виганяв усі 40 хвилин, поки встановлювали музику, світло та два класних трони на невеликому подіумі. Раптом усі гості висипали на вулицю, звідки почувся голосний, але незрозумілий шум.

Через всю проїжджу частину дороги рухався енергійний натовп молодих людей. Посередині на білому коні в дорогому блискучому вбранні їхав неречений. На шиї в нього було кілька низок місцевих грошей, рупій, купюрами, рівнозначними десяти баксам. Його друзі в неймовірному темпі танцювали, гупали в маленькі бубни та запускали петарди і при цьому дуже голосно і радісно щось вигукували. Натовп притиснув мене до шалаша, довелось вилазити на купу сміття, щоб побачити все це дійство. Біля воріт нареченої команда призупинилась, жених спішився, коня кудись відвели. Не збавляючи оберти, друзі продовжували товкти ногами асфальт. У руках вони вже тримали рупії і розмахували ними з усієї сили. Позаду ескорту на свинячому таксі їхали музиканти. Вони лише готували свої прапрадавні духові інструменти. Автівка зупинилась, п’ятеро музикантів вистрибнули з причепа і… врізали.

Більш-менш професійно ритм тримав великий барабан. Трубачі взагалі дуже голосно видували зі своїх труб, хто що міг. Какофонія нагадувала ранкові сирени автоклаксонів. Нескладно, але на повні груди і драйвово. В своїх гусарських костюмах та кашкетах духовики нагадували підлітків, що вирішили подуріти на складі музичних інструментів, але індійським гостям це подобалось. Бо абсолютно всі щиро  і хвацько витанцьовували.

Приїзд нареченого вже розтягнувся на годину. Танці перекрили рух транспорту. Знервовані водії спочатку підходили та сварились з гостями, хапали за барки, а потім почали помаленько стискати натовп. І через хвилин 20 процесія звільнила дорогу. Музиканти оперативно погрузились в своє таксі і попрямували на наступне весілля, бо якраз у Делі тривав сезон весіль. А всі, хто залишився, зайшли у двір нареченої. Знову принесли чай, каву. І знову на деяких чашках проглядалась помада від чиїхось соковитих губ…

Сікхи живуть великими родинами. Їхні двори – це ціле автономне містечко. Готують і їдять, приймають туалетні процедури на вулиці. В житлових приміщеннях повний аскетизм: ліжко, тумбочка з божеством і шафа чи комод. Зате в кожному дворі є гарненька каплиця, де завжди можна помолитись, в таких каплицях і вінчають молодих. Заходять всередину тільки найближчі родичі. Нам лише розповіли, як вони одягали одне одному пахнющі вінки з живих квітів і присягали довіку бути разом.

Потім гостей почали пригощати серйозними стравами. Не завжди зрозуміло для нас, що воно таке, але нереально перчене, тому ми подякували. Коли всі поїли, гості з молодими потягнулися в шалаш. Безхатьків у нього вже не пускали. Вони збилися при вході і весело танцювали. А наречену з нареченим посадили на трони і до пізньої ночі хороводили навколо них, як наші дітлахи біля ялинки. Тільки в значно активнішому ритмі.

Зі сторони взагалі важко оглянути все сповна і по-справжньому вникнути в суть. Зрозуміло, що індійці інакше, ніж ми, сприймають життя. Вони надзвичайно терпимі. Я бачив, як безхатько раненько встав зі своєї радюги на асфальті, а на неї тут же ліг вуличний пес зі страшними гнійними лишаями на спині. І чоловік навіть не подумав його проганяти. А ще індійці неймовірно радісні і при кожній нагоді перетворюють своє життя на свято. Нехай на декілька хвилин, але щиро, як в останній раз. До заправки під’їхав трактор, у кузові сиділи люди. Як тільки мотор заглох, вони повскакували і почали танцювати під якийсь примітивний барабанчик. І так, поки заправлений трактор знову не завівся.

Ми подумали – дивні якісь. А вони нам махали руками і запрошували приєднатись до танцю. Можливо, саме тому вони зовсім не помічають якихось деталей, за котрі мимоволі зачіпляється наше око.