Як живеться в місті, яке стало символом звірств російського нацизму? Лише Бучі рф завдала матеріальних збитків на суму 5 млрд доларів.

– Світлано, ви корінна жителька Бучі? Це елітне приміське поселення на захід від Києва. Чи могли уявити, що рашисти окупують ваше місто і таке вироблятимуть там?

– Я мешкаю у Бучі з семи років, тобто майже все життя. Тут виросло троє моїх синів. Це невелике місто, в якому до війни мешкало близько 40 тисяч людей. Воно неодноразово отримувало статус найкрасивішого і найкомфортнішого містечка України. Воно було дуже схоже на європейські сучасні міста. Тепер воно поранене. Зруйновано і постраждало близько 30% будівель, вбито понад 400 жителів. Якщо говорити про всю Київщину, то кожен третій в області розстріляний у Бучі. Дуже велика кількість квартир і будинків пограбована.

– Ви відома українська журналістка, скажіть, ви знали, що почнеться повномасштабна війна?! Бо Ольга Мосійчук казала, що їх попередив Арестович! Ви наперед вивезли родину, чи як? Як ваша родина зустріла окупацію і де? 

– Так, мені кілька високопосадовців однозначно сказали, що на 99% буде повномасштабний наступ, і що Україні буде дуже важко. Тобто я це знала, але все одно залишалася маленька надія, що Росія не наважиться на такий варварський крок. Я вирішила скласти аптечку і приготувати документи. І також попросила це зробити своїх рідних, які живуть у Бучі. На жаль, вони в це не вірили і не дуже підготувалися.

24 лютого над нашим будинком, який за 3,5 км від Гостомельського аеродрому, пролетіло кілька десятків гелікоптерів і літаків. Лунали без кінця вибухи, стіни дрижали, і це було страшно. В очах молодших дітей був переляк. Чоловік наполягав на негайній евакуації. Я на той момент не могла ще кинути роботу. Ми виїхали з Бучі 25 лютого до Гайсина Вінницької області. Там живе мама чоловіка, ми поїхали до неї. Як тільки ми виїхали з Бучі, там підірвали мости.

Моя мама, дружина і донька рідного брата перебралися в наш будинок, бо у нас був підвал, а в їхніх багатоповерхівках в центрі Бучі — ні. І вони практично просиділи в цьому підвалі до 12 березня, відчувши на собі «звільнення». Без світла, зв’язку, тепла, під постійними обстрілами. Окупація Бучі розпочалася 3 березня. Неподалік від нашого будинку розташувався штаб орків. Вони заходили в наш двір з автоматами. Мої рідні були дуже налякані. Їм вдалося вирватися в передостанній день евакуації. Це був дуже важкий і небезпечний шлях до Києва, але слава Богу, вони живі.

– Вже коли визволили місто, що вас, місцеву жительку, найбільше вразило. От як це було — погляд журналістки?

– Це було жахливо, як у фільмі жахів. Ми повернулися відразу після звільнення. У місті залишилося 3,5 тисячі жителів. Вони готували їжу на вогнищах у дворах будинків. Були брудні і просякнуті димом. Кожен знайомий, якого я зустрічала, розповідав мені свою страшну історію. Як вони виживали без води й їжі, як їх водили на розстріл, як вони втратили близьких. Протягом трьох тижнів до звільнення в місто не могла заїхати жодна гуманітарка. Вулиці кілька тижнів після звільнення були порожні, на них стояли згорілі машини. Будинки деякі зруйновані повністю, у багатьох не було вікон. А потім до Великодня почали на кілька днів приїжджати люди, які затягували плівкою вікна, вставляли виламані двері або міняли замки. На початок червня у місті вже було десь шість тисяч сімей.

– Ви відвідали Гостомель. Там знищили «Мрію» і ще 9 літаків. Багато хто вважає, що літаки можна було переправити, як і «Мрію». Бо в неї, здається, сім двигунів і один не діючий — не завадив би транспортуванню. Зараз відсторонили в.о. директора заводу Антонова (у його ангарах зберігались ті літаки). Це недбальство, чи все-таки диверсія? Як думаєте? Які є нові факти?

– Щодо в.о. директора заводу Антонова — питання до прокуратури і СБУ. Я не володію достатньою кількістю фактів, тому, на мій погляд, це може бути і недбальство, і диверсія.

Ми відвідали колишнє військове містечко, що поруч з Гостомельським аеродромом. Там зруйновані практично всі будинки, і жити там неможливо. Це містечко прийняло перший удар рашистів. Гостомель теж пережив окупацію. Мера містечка було вбито. Декілька мікрорайонів зазнали значних руйнувань. Це були гарно облаштовані новобудови. А тепер там згарища.

Щодо Бородянки, яку я також відвідала. Я вчергове була вражена, коли побачила зруйновані багатоповерхові будинки невеликого селища, в якому до війни проживало 13 тисяч осіб. Причому їх розбомбили авіабомбами. Навіщо??? Ми не можемо дати логічних відповідей на багато запитань, пов’язаних з цією війною. Просто орки живуть в паралельному світі, і це нецивілізований потойбічний світ зла.

– Вже кілька місяців пройшло, як ви повернулись у Бучу. Розкажіть, як живеться у місті після окупації, що болить? Що дізнались і дізнаєтесь? Що найбільше вразило і шокувало?

– Життя відновлюється, але воно вже ніколи не буде таким, як до війни. Відкрилися невеликі магазини, кілька АТБ, «Сільпо». «Новус» значно зруйнований, і коли зможе відновитися — наразі невідомо. За офіційними підрахунками Бучі нанесено матеріальних збитків на суму 5 млрд$.

Триває розмінування. Щодня увечері чутно вибухи. Відновилася робота лікарні, поліклініки, Пенсійного фонду, ЦНАП, працює міська рада.

Щодня до Бучі приїздять високопосадовці з інших країн. Усі відвідують біля нашого храму місце масового поховання насильницьки вбитих бучанців. У нас були президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, Високий представник ЄС Жозеп Боррель, Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш, Спеціальний представник ЄС з прав людини Імон Гілмор, президенти, прем’єр-міністри, спікери парламентів, міністри закордонних справ різних країн, депутати парламенту Республіки Корея, конгресмени США та багато інших. З ними приїжджають наші високопосадовці: президент, генеральний прокурор, народні депутати, міністри тощо. Вони на власні очі переконуються, що трагедія в Бучі — це не постановка, як переконує всіх росія.

Світло у нас з’явилося на початку травня, тому перший місяць займалася волонтерством, допомагала старшому сину. Він з волонтерами доставляв допомогу в Бучу (тоді до нас можна було потрапити тільки по спецперепустках), а ми в Пластовому центрі роздавали її людям. Потім, коли з’явилося світло, мені поставили старлінк, і тепер я працюю дистанційно.

Син — доброволець і продовжує займатися волонтерством.

– Як ви вважаєте, чи повинні журналісти/медіа дотримуватися професійних стандартів під час повномасштабної війни?

– Я вважаю, що так. Ми повинні давати своїй аудиторії перевірену інформацію. Якщо неможливо збалансувати матеріал, то чесно про це написати. Якщо ми хочемо відрізнятися від московських пропагандистів-гівнометів, типу соловйових і скабеєвих, то маємо дотримуватися професійних стандартів.

– Як думаєте, коли закінчиться війна і чи не буде повторного наступу на Київ? 

– Сподіваюсь, що саме наступу не буде. Над нами продовжують літати ракети, це теж страшно. Але окупації Київщини, думаю, не допустять. Принаймні, я дуже вірю в Збройні сили України. Тепер ми вже знаємо, які це може мати наслідки. Ілюзії щодо «руського брата» пройшли, у кого вони ще були.

Дуже вдячна Вінниччині, яка нас прихистила до квітня. Люди просто мене обнімали, коли дізнавалися, що я з Бучі. Сподіваюсь, що тепер ми їздитимемо в Гайсин просто в гості до рідних, а не тікатимемо від окупації. Вірю в нашу Перемогу, і дуже хочу, щоб наша сім’я нарешті зібралася за одним столом.

Спілкувалась
Тетяна РЕДЬКО