Наше побачення крізь війну.
Цій “моделі” майже 23,,а мені вже за 53… Вона живе у мирній Європі, а я добровольцем пішов до війська… Востаннє ми бачились ще до війни. І на тому різдвяному ярмарку в центрі Кракова ніхто не думав про нову велику війну та довгу розлуку… Бо наші діти для нас завжди діти! І тепер ми боронимо Україну перш за все заради наших дітей.
Але й під час війни трапляються дива і доля подарувала ще коротке побачення… І не де інде – я в рідній Вінниці під Вежею! Ці 5 чи 7 коротких годин разом, ці поцілунки та міцні обійми не забуду ніколи! Бо я солдат, рядовий захисник України із написом Ковальський на мундирі вже зовсім інакше ціную такі побачення… Це диво – пролітати через рідне місто та мати можливість випити чашечку кави із рідною донькою…
Про що говорили, думали і мріяли в ці години щастя годі писати… Бо все читалось по очах і сльозах…
І нехай між нами 30 років та тисяча кілометрів, цей зв’язок рідних сердець не порушить жодна кацапська ракета… Бо діти виросли і , як птахи розлетілись по всьому світу. А їхнє рідне гніздечко – прекрасна Україна нині у біді та вогні…
Казав і кажу – ми Переможемо заради наших дітей!
І кожній мамі бажаю дочекатись свого сина чи доньку із цієї бійні… Кожній дружині – обійняти свого чоловіка. Всім дітям – мати живих батьків… А кожному батьку – Перемоги і стати на весільний рушник своїх дітей!
Що я подарував своїх Олександрі на пам’ять про це дивовижне побачення?
Це була піксельна нашивка із моєї форми ЗСУ із прізвищем її тата – “Ковальський”… Я знаю і вірю – вона берегтиме її, як дорогий діамант там далеко від рідного дому…
