– Що?
– Це коли ти стаєш невидимим. Поки ти молодий, ти щось собою являєш, ти можеш бути гарний, потворний, сильний, привабливий, страшний, красивий, а з віком все це проходить. Ти стаєш одним із старих людей в поношеному піджачку. Ти стаєш невидимим. Прозорим …
Це так. Єдиною індивідуальною рисою для бабусь і дідусів стає вік.
Зверніть увагу, про старих не говорять: він – інженер, або вона – бухгалтер. Кажуть – йому 76, а їй вже під 80 …
Після досягнення певного віку, кількість людей, які можуть знати стареньку людину, знати, ким вона була, що вона вміє, що любить, як живе, різко скорочується. Її друзі, колеги, або померли, або стали майже нерухомі. Вони виходять з дому лише в найближчий магазин і перестають бачитись один з одним.
Люди похилого віку – це майже безіменний світ.
Ми часто не розуміємо який вакуум поступово оточує наших старіючих батьків. Не розуміємо, чому мама 5 разів на день телефонує нам на роботу і сильно заважає. Чому тато вимагає звіту про речі, які його зовсім не стосуються … Люди похилого віку просто хочуть, щоб був хтось, хто впізнає їх по голосу. Ось і дзвонять, боячись втратити і цю ниточку. Поспішають скористатися, поки вона не обірвалася …
Але є й інша точка зору. Це найкращий час для духовного спілкування:
Поділюся рецептом. Як проводити самотню старість?
Недавно запитую свою маму, яка проживає 70 км від мене, в селі, має мало спілкування: ” Мамо, що ви робите цілими днями?
У відповідь: ” Та що ти, доню, мені дня мало, щоб помолитися всі молитви, які маю молитися щодня”
Думаю, залежить від цінності кожної людини: якщо людина цінує спілкування, має в цьому постійну потребу, то почуватиметься самотньою. Хто хоче слухати?
Вчімося спілкуватися з Богом! Ніколи спраги самотності не відчуватимемо. – переконана Марія Яремчук.
Андрій Власенко
