– Ти стояв біля витоків створення газети «33-й канал», потім пішов у всеукраїнські видання. 31 рік писав літопис України. В чому ми допустились найбільших помилок, що маємо зараз цю війну?

– Про помилки можна говорити багато, та їх і немало, як і причин, що до них призвели. Наприклад, серед великих помилок того часу я міг би назвати згоду на те, щоб були знищені ракети-носії та стратегічні бомбардувальники. Зараз багато гарячих голів вважають неправильним, що ми віддали ядерну зброю. Я ще тоді багато розмовляв про те з офіцерами-ракетниками і з контррозвідниками з Ракетної армії, на основі всієї тієї інформації я переконаний: у нас просто не було іншого виходу. Річ у тім, що Україна сама не виготовляла ядерних боєголовок і не могла періодично проводити регламентні роботи, які обов’язкові, бо в нас не було карт боєголовок. Їх періодично знімали з ракет і везли в Росію на завод-виробник, де ті роботи проводились. Без регламентних робіт через кілька років боєголовка ставала сама по собі небезпечною: а раптом вибухне? Ми цілковито залежали від Росії, яка в будь-який момент могла відмовитись проводити регламентні роботи, і тоді кожна наша ракетна шахта ставала потенційною ядерною бомбою всередині країни.

Мені довелось брати інтерв’ю у Леоніда Кравчука, і питання щодо цього я йому теж ставив. Леонід Макарович тоді назвав цифру — скільки десятків мільярдів доларів нам треба було б, аби замкнути ядерний цикл. То була сума, співрозмірна з тодішнім державним бюджетом України. Давайте згадаємо, що тоді була глибока економічна криза, коштів катастрофічно не вистачало. А ми ще й ризикували опинитись під міжнародними санкціями, якби почали самі розробляти ядерну зброю. Припускаю, що під час переговорів таку перспективу нам озвучували.

А от засоби доставки ми могли б залишити! Вони могли б нести звичайні боєголовки, націлені на важливі об’єкти всередині країни-агресора, зокрема і на ядерні, і це був би наш захист. Про це мені тоді не раз казали офіцери-ракетники. Але ж політичні рішення приймали не вони.

А сам Меморандум у тій формі, в якій його підписали? Утім, не буду повторюватись, його багато критикували — і критикували цілком справедливо!

– Ти спілкувався з усіма президентами України. В чому їхні успіхи і помилки? Хто найбільше наблизив цю війну? 

– Зізнаюсь чесно: не зі всіма. Не довелося спілкуватися з Віктором Януковичем, хоча маю особисте враження від нього, бо був на його пресконференції, і хоч я запитань не ставив, проте дуже уважно спостерігав, намагався психологічно «прочитати» цю людину. Взагалі ніколи не бачився з Володимиром Зеленським. А найбільше спілкувався з Петром Порошенком, ще з тієї пори, коли він вперше висувався в народні депутати, та й пізніше, коли в мене була акредитація у Верховній Раді. Але мені пощастило також поспілкуватися з людьми, які були кандидатами в президенти — і, можливо, були б кращими президентами, аніж ті, які тоді виграли вибори. Я брав інтерв’ю у В’ячеслава Чорновола, і то було незадовго до його трагічної загибелі. Була нагода у вузькому колі цілий вечір спілкуватися з Євгеном Марчуком під час його передвиборної поїздки по Вінниччині. Я можу не погоджуватися з тими чи іншими рішеннями та висловлюваннями Євгена Кириловича, але незмінно шанував його як дуже розумну і глибоку людину, масштабну особистість. Для розмов про успіхи і помилки потрібно було б дуже багато газетної площі. Тому зупинюсь тільки на останньому питанні. На моє переконання, найбільша вина — того керівництва держави, при якому ця війна почалась. Це найслабше керівництво за всі роки Незалежності, а ще воно відверто продемонструвало Кремлю свою слабкість, заглядало йому в очі. От московський недоцар і вирішив цією слабкістю скористатись. На щастя, влада — це ще не весь народ. І я не сумніваюсь у нашій перемозі ні на секунду.

– А серед голів ОДА кого б виділив? Хто, на твою думку, найбільше зробив для Вінниччини, і навпаки?

– На це запитання дуже просто відповісти: хто довше був на посаді, той і більше зробив! (Усмішка). Когось єдиного я б не виділяв, бо в багатьох людей були свої немалі заслуги, і не лише на посадах голови ОДА, а й, скажімо, заступника голови, голови обласної ради тощо, бо то нерідко були одні й ті самі люди. Та й не зі всіма я міг близько спілкуватись, не все знаю. Якщо персонально, то мені дуже імпонували креативність і перспективне стратегічне мислення Олександра Домбровського, Григорія Заболотного, Юрія Іванова, Валерія Коровія, Миколи Чумака. З деким ми досі спілкуємось, пере-дзвонюємось, зустрічаємось. Як, наприклад, із Сергієм Татусяком.

Дуже добрий спогад залишився у мене про Анатолія Матвієнка. Утім, будь-який перелік хибує, що когось пропущу.

Наостанок хотів би згадати ще одну людину з попередніх часів, хоч зараз це робити не прийнято. Мені пощастило знати першого секретаря обкому Компартії Павла Козиря, двічі побувати у нього в Одесі і поспілкуватися. Попри всі поправки на комуністичний режим та його недоліки — це, на мою думку, був найсильніший управлінець в області за минуле століття, який за п’ятнадцять років на чолі регіону сформував сильну вінницьку кадрову школу.

– Сьогодні журналістика, особливо друковані ЗМІ, в жахливому стані, а це ідеологічний фронт. Ще Наполеон сказав, що один журналіст вартий тисяч штиків, під час війни особливо. Хто недопрацьовує і що треба зробити?

– Та я іноді навіть не знаю, чого в деяких рішеннях було більше — недолугості чи відвертих антидержавних диверсій? Скажімо, заборона місцевим органам влади бути засновниками газет, тоді як засновниками інших засобів масової інформації — будь ласка. І це рішення зі столиці фактично обвалило місцеву пресу. Бо якщо на рівні області можуть існувати альтернативи — незалежні приватні газети, то на рівні районів чи громад вони елементарно не виживуть через нерентабельність. Але ж є світовий досвід! У Данії кожна комуна — аце аналог нашої територіальної громади — сама вирішує, що їй треба: газету, телестудію чи сайт. Так би мало бути і в нас, а не десь у Києві якийсь дядько вирішив за всі громади країни.

А фактичне знищення потужної мережі обласних телерадіо-компаній з повноцінним мовленням, які зав’язувались на центральні радіо та телевізію в Києві! І це в період потужної інформаційної війни! В такий час інформаційна ніша пустою не буває, її відразу заповнить противник. Якщо комусь не подобалась робота цієї мережі, то її можна реформувати, змінити очільників чи редакційну політику, але ж не пускати під ніж. У Болгарії така мережа успішно працює, хоч країна не воює.

Боюсь давати якісь рекомендації. Тим паче — в період війни. Питання наразі погіршується також загальносвітовою кризою паперової журналістики, і, як це не сумно визнавати, загальним фаховим занепадом і в ній, і особливо в інтернет-журналістиці, коли автори нездатні не те що заголовок придумати, а навіть не бачать у своїх заголовках логічних помилок. На щастя, в радіо і в телевізії ситуація краща.

– У тебе дружина Олена Стоялова – відомий керівник в обласній владі. Що треба зробити, щоб держслужба приносила більше користі державі?

– Зараз вона не на державній службі. Нещодавно її Центр соціальних служб «роздержави-ли», тобто праця в ньому вже не є державною службою, хоч ні навантаження, ні відповідальність не змінились. Думаю, що ефективність залежить, перш за все, від особистої відповідальності людини, де б вона не працювала. Чим більше відповідальних людей — тим кращий буде результат, тим буде більше користі всім.

– Де ти зустрів війну і чим займаєшся зараз? Де живеш? В Україні чи за кордоном? Де твої діти?

– Війну зустрів удома, в Вінниці. Загроза її початку буквально висіла в повітрі. Дружина того ранку прокинулась раніше, дізналась і розбудила мене зі словом: «Почалося!»

Кілька днів ми були в місті, потім я поспішив вивезти дружину подалі від загроз, у неї якраз були невикористані відпустки. Трохи пожили у молодшої дочки, яка давно мешкає в Берліні, і незабаром повернулись назад. З весни я вдома. Старша дочка жила у Вінниці, але після початку війни поїхала в Латвію. Вона перекладачка, знає латиську мову, в її перекладі на українську в Україні вийшло п’ять книг. А ось уже в Латвії переклала п’єсу з латиської класики. Я займаюсь тим же, чим і завжди, — літературою. З роками з’явились проблеми зі здоров’ям, тому воювати з автоматом в руках мені не випадає, та й вік не призовний. Воюю словом.

Тому і весна, і літо в мене, як би колись сказали, «напружений трудовий семестр». За цей час я переклав з польської мови книжку сучасного поета Гаррі Дуди «У світу на очах», яка присвячена і нашій нинішній війні, і взагалі Росії. Збірка дуже гостра і правдива, перше видання її вийшло в Польщі в квітні, друге, доповнене, — в липні.

– Сьогодні ти відомий український перекладач віршів і прози іншомовних авторів. Зі скількох мов ти зробив переклади?

– Я перекладав з чотирнадцяти мов, усі переклади — тільки з оригіналів, не з підрядників. Ясна річ, є мови, з яких я переклав дуже мало, буквально по кілька віршів, як, скажімо, із сербської, словенської чи шведської, а є пріоритетні напрямки. Так, з болгарської я переклав одинадцять книжок, з польської — чотири, зараз уже другу книжку перекладаю з латиської.

– Як письменники з інших країн, яких ти перекладав і з якими спілкувався, ставляться до війни в Україні? Чи пишуть про це? Гостріше за наших чи навпаки?

– По-різному. Абсолютна більшість з нами солідарна і підтримує. В перший же день війни мені написали колеги з Болгарії, Хорватії, Польщі, Латвії, написала молдованка, яка нині мешкає в Парижі, запропонували допомогу і навіть житло на випадок вимушеного виїзду. Відгукнулися також у творах, і я вже переклав добірки віршів про нашу війну поетів з Польщі та Болгарії, вони у нас опубліковані. А найгостріший антипу¬тінський вірш, з тих, які я бачив, причому величезний, на 160 рядків, належить молодому латиському поету Іварсу Штейнбергсу. Я його теж переклав.

Але є й абсолютна меншість. Жоден з російських колег навіть слова не написав, навіть не спитав: де я, чи цілий, чи не поранений? І це за кілька місяців! Чоловік п’ять із тих, кого я знаю особисто, підписали великий колективний лист Путіну з підтримкою його війни в Україні. Особливо неприємно, що серед підписантів і поет, з яким я колись подружився в Болгарії, переклав на українську і видав його книжку, він перекладав мої вірші на російську. Але відтепер він для мене не існує. Я навіть ім’я його не хочу згадувати.

Розмовляла
Тетяна РЕДЬКО