Зубожілою, напівжебраком у цьому жорстокому світі молода жінка стала після виробничої травми у Вінницькому трамвайно-тролейбусному управлінні, де їй – кондуктору на робочому місці вирвали з плеча руку.

– Я довгий час працювала кондуктором, – розповідає Наталя.- У 2000-му році у тролейбус зайшли п’яні жінка та двоє чоловіків, один з яких курив цигарку. Я зробила йому зауваження, щоб погасив. А він тільки посміявся наді мною. Це побачила у дзеркало водій і підійшла до нас й різко забрала в чоловіка цигарку й тролейбус поїхав далі. І тут раптом на мене накинулась п’яна пасажирка. Схопивши мене за кібари, почала тягти по всьому салону. Я лівою рукою притискала сумку з виручкою, а правою прикривала обличчя. Я відчула, як у правому плечі щось тріснуло й права рука вискочила з передпліччя. Біль був нестерпний, в очах засвітилися світлячки. Водій доставила п’яних пасажирів у Замостянський відділ міліції. Я десять місяців була на лікарняних, пройшла дві операції, але рука, мов чужа – не працює і відмирає. З кожним роком стає все гірше. Працювати не можу, але й групи не дають. Йшла на МСЕК 4 рази і там постійно мені пишуть “група не положена”, вказуючи що я втратила тільки 15% працездатності, а не всі 70%, а той більше. Тож уже 17 років живу на 377 гривень, які платять щомісяця “за каліцтво”. Борг за комунальні платежі виріс до 13 тисяч гривень. Свого часу Кримінальну справу з приводу нанесення мені важких тілесних ушкоджень закрили. Перші рентгенівські знімки, які відібрали в мене для відкриття кримінальної справи так і не повернули, – ділиться жінка.

Від життєвої безвиході минулого року жінка, зі своєю колегою, кондукторкою Галиною Бондар, вийшла на пікет під обласну прокуратуру, намагаючись привернути увагу громадськості до “кондукторського горя”. Наталя Бєлоножкіна вже 17 років не може довести, що стала інвалідом на робочому місці. Переконуючи, що кондуктор не захищений нічим від грубих, невихованих пасажирів, п’яних небезпечних компаній, з якими доводиться стикатися на робочому місці від – удосвіта до -півночі. Після травми їй дали на підприємстві, де вона вкалічіла, так звану легку роботу прибиральниці. Але зі слів жінки, їй платили мінімальну зарплату 80 грн., замість середньомісячної 240 грн., створюючи усі умови, щоб вона звільнилася, бо була першою, кому вдалося оформити травму на виробництві.

Щоб вижити, жінка перебивається підзаробітками, працюючи лівою рукою. Але це робота крізь сльози, бо права рука обмежена в рухах і будь-яка дія лівої кінцівки спричинює нестерпний біль всього організму. Наталі зараз 57 років. Щоб вийти на пенсію потрібно ще кілька років. А для неї проблемно день прожити, бо немає на хліб, не говорячи вже про лікування та реабілітацію хворої руки. Жінка ходить по різних інстанціях, добиваючись захисту своїх прав, бо немає навіть мінімальної зарплати. Після протесту їй вдалося добитися поновлення розгляду Кримінальної справи, яку колись закрили.

Останнє повідомлення отримала з Вінницької обласної прокуратури, де йдеться, що заяву жінки розглянуто й відомості про кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато досудове слідство. Попередньо вказане кримінальне правопорушення кваліфіковано за ч.1 ст.122 КК України.

– Ось розпочався Новий рік, на що мені надіятися? – в розпачі каже жінка. – У людей святки, а в мене навіть хліба немає, де шукати допомоги? Все з’являються нові правила, нові закони, все дорожчає. За що мені жити? Страх переповнює моє існування, що може настати час, що втрачу останнє-дах над головою. А все почалося з того, що Вінницьке трамвайно-тролейбусне управління, де я працювала, не захистило, правоохоронці приховали злочин, лікарі не дають інвалідності, а в державі не можу знайти захисту і підтримки…