Вдумайтесь, в карцері особливого режиму! На далекій півночі! Там тримали не людожера чи маніака, а українського поета! Який лиш писав українською вірші і прагнув правди і свободи. І це було не в 37-му! А в 1985-му.

Не так давно. І лише Бог знав, що його адвокат Медведчук, кум путіна і відомий олігарх, що мав чи не все в цій країні, сьогодні так само сидітиме у особливій в’язниці  і чекатиме терміну ув’язнення за зраду… і ще багато за що!

І термін буде не меншим  як у Стуса… але ще й із конфіскацією мільярдів.

Вирок який запізнився на 36-ть років. Бо ще тоді за зраду інтересів підсудного, адвокат, який став сексотом кегебе, мав би понести кару…

А книга Кіпіані, по суті цитування  головного розділу «Справи Стуса», стала бестселлером. І завдяки надстаранням Медведчука заборонити її.

Волі Стус так і не побачив. І ще збираючись «мотати  термін», він прощався з друзями і Україною. Знав, що не винесе!

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. не стало 47-річного  українського поета  і правозахисника Василя  Стуса!

Одним словом закатували…

Але Воля Божа наздогнала того, хто спровадив його на замовлення КДБ на вірну смерть.

Десятки років робили все, щоб справу Стуса засекретили. Але сьогодні він Герой України. І Донецький університет, який так наполегливо не хотіли в рідному Донецьку називати в честь Стуса, хоча він його закінчив, таки назвали  його іменем на його батьківщині, у Вінницькій області. Зараз цей вуз тут, після переїзду з окупаціі.

Повчальна історія.  Подумаймо і згадаймо…

У Вінниці біля «книжки» стоїть пам’ятник замордованому невинному поету. В його рідному селі Рахнівка, що у Гайсинському районі, музей… відвідайте.

Освіжімо  пам’ять про Імперію Зла, в яку зараз нас хочуть загнати.

І про те, що залишать після себе кати? Маючи навіть мільярди!

Вічна пам’ять Василю Стусу і всім, хто поліг за Україну! Смерть окупантам і їхнім гнидам…

Тетяна Редько

Далі – згадаймо його вірші

Сто років як сконала Січ

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотіть.

Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
Сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Та вже, крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,

Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш од нього спокою,
Йому ж рости й рости, допоки
Не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.

Василь Стус

О земле втрачена, явися

О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
І лазурове простелися,
Пролийся мертвому мені!
I поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
Спадають гуси до води,
В далеких пожиттєвих ерах
Мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
Над райдугою голосів,
Ранкові нашепти молільниць,
Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
І солодавий запах винниць,
Як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
Твої пшеничні руки білі
Над безберегістю полів,
Де коси чорні на світанні
І жаром спечені уста,
Троянди пуп’янки духмяні
І ти — і грішна, і свята,
Де та западиста долина,
Той приярок і те кубло,
Де тріпалася лебединя,
Туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.

Василь Стус