Терпимо, матусю. Для сну то замало.
Десь небо зоріло. Прильотів чекали.
Та ніч була тиха. Заморені спали…
І я навіть сон встиг побачити мамо про тебе,
Про рідне село під осяяним небом.
Не плач, що пішов воювати. Так треба.
За рідну краіну. За волю. За тебе…
Мамо, вже вишні дозріли? Отак би додому,
Як камені з пліч поскидати всю втому.
Нарвати вишень. Бо ж коли невідомо
Той спокій настане в цім світі святому…
Твій хрестик на грудях, молитва, що вчила —
Такий оберіг і така дужа сила,
Неначебто ангел ховає під крила
Всю роту. Цілком. Ти матусю просила
Дзвонити тобі. Не завжди так виходить.
Тут пекло, а з пекла дзвінки не доходять .
Тут сонце буває від страху не сходить.
Тут місяць, наляканий, хащами бродить.
Війна… Нині ворога втримали, мамо,
І завтра я думаю буде так само.
А там поженемо бісоту полями
З країни своєї… З рідненької… Мамо,
Вареників хочу. Щоб з вишнями. Знаю,
Як ти мене, люба, додому чекаєш.
Тут зовсім по іншому все відчуваєш.
Так хочеться жити. Любити. Світає…
Пора. Буде бій, але я не боюся.
Щасливий, що голос почув твій, матусю.
Прийду і в обійми твої загорнуся.
Люблю тебе, матінко. Я повернуся…

Людмила Григоренко