З такими вимогами родичі полонених прийшли спочатку до Одеської обласної військової адміністрації, а потім до зернового терміналу в Одеському морському торговельному порту.
– Наші вимоги – це вимоги до ООН. Бо коли підписували «зернову угоду», була негласна домовленість щодо повернення наших полонених в обмін на зерно. Як ми бачимо, час плине, але нічого не відбувається. Хотілось би побачити хоч якісь дії ООН у цьому напрямку. Вони знову стоять під Оленівкою, та їх знов не пускають, – заявила координаторка акції і дружина полоненого азовця Лариса.
Акція зібрала родичів полонених із різних родів військ. Як відомо, крім бійців полку «Азов», у полоні є і прикордонники, і нацгвардійці, і морська піхота, і тероборонівці.
На акцію приїхала родина одного з наймолодших солдатів полку «Азов» Назара Грінцевича. Ось що розповіла мати про свого сина:
– Назар — старший із трьох моїх дітей. До початку широкомасштабного вторгнення вивчав право в Донецькому національному університеті. Для нього слова «Слава Україні» — це не просто популістське гасло, це сенс життя. Назар сказав мені: мамо, змирися, я буду військовим. Як тільки йому виповнилося 18, вирішив вступити до лав «Азову».
У квітні 2021 року він поїхав до Маріуполя, там проходив курс молодого бійця, тоді обирали найкращих із найкращих, і він пройшов! Там вивчився на парамедика, досягнув високого рівня, а згодом вів курси для інших. Востаннє я бачила сина 9 грудня, тоді він приїхав додому на кілька днів. На позиції вони вийшли 20 лютого, і далі вже не було зв’язку. Потім вдалося поговорити, він сказав: війна, їдьте з країни. Але ми залишилися, я не залишу свого сина.
У березні він отримав контузію. Але це виявилося такою дрібницею, бо потім було осколкове поранення в обличчя, переломи ребер, у рашистських ЗМІ я побачила, що у нього рука поламана. Але він нічого про це нам не говорив — лише, що там, на «Азовсталі», були хлопці з дуже серйозними пораненнями, що час йшов на години, аби їх врятувати, бо рани гнили. Саме тому світ просив про екстрадицію військових, а відбувся полон…
На момент полону синові виповнилося 19 років. Останній раз я чула його голос у березні. Потім два місяці лише смс. Назар прощався зі мною три рази. Навіть коли KALUSH вигукнув про них на весь світ, я про це йому написала о 2 годині ночі, а він написав: «Все рівно не вірю».
Останнє повідомлення — 17 травня, коли вони виходили з «Азовсталі». Син написав: «Мамо, чекай мене вдома, все буде добре». Їм пообіцяли, що вони вийдуть, що будуть поетапні обміни й до кінця літа азовці мали б вийти всі звідти, але ж ви бачите — Росія непередбачувана. Після трагедії в Оленівці ми не знаходимо собі місця. Страшно, ми й досі не знаємо, де наші сини й що з ними, в якому вони стані. А потім побачила допит сина на російському пропагандистському каналі, вони намагалися його спровокувати, ставлячи запитання про «фашистів», «нацистів» і таке інше, але Назар тримався мужньо. А я перший час просто плакала, дивлячись це відео. Він незламний, сильний. За такими, як мій син, має бути майбутнє України. У квітні президент Зеленський нагородив Назара орденом «За мужність» III ступеня. Син здобув медаль і «За військову службу», але він, мабуть, про це і не здогадується…
Ми чекаємо нашого Героя, але на сьогодні я нічого не знаю про свого сина. Закликаю ООН, Червоний Хрест та інші міжнародні організації повідомити мені про стан сина, – плаче мама Маріанна Колос.
У Координаційному штабі із питань поводження з військовополоненими запевнили, що підтримують зв’язок із родичами українських полонених, в тому числі захисників «Азовсталі», та повідомляють про усі кроки щодо подальшого звільнення українських військових.
Людмила ПОЛІЩУК
