Максим – молодший брат офіцера Національної гвардії Геннадія, який восени 2014 року ціною власного життя врятував місто Маріуполь від страшного теракту – підриву у людному місці начиненої вибухівкою машини…

І ось у бійця АТО — брата Героя — діагностували лімфому…

– У 2016 році після чергового повернення з фронту я відчував себе погано. Боліло в грудях, тягнуло ліву руку, дошкуляла спина, стрибав тиск. Думав, пройде, може, перевтома. Але ставало гірше. Тож звернувся до лікарів. Вердикт медиків – пухлина у ділянці серця. Мене госпіталізували до центрального військового госпіталю у Києві. 12 курсів хіміотерапії, 15 променевих терапій! Завдяки волонтерам знайшлись дороговартісні ліки у США. А оперувати лікарі не ризикнули – бо надто близько вона до серця, — розповів нам Максим. – Здавалось би, перемогли! Але наприкінці минулого року біда підібралась знову. Взимку ми дізнались, що хвороба набрала сили – вже обволокла судини. Пішов рецидив…

Ми дуже вдячні волонтерам, побратимам зі Збройних сил, Нацгвардії, громадськості, землякам з Шаргородського району, звідки родом наші батьки, за підтримку мене та моєї родини. Бо київські волонтери дізнавались, як можна допомогти нам, у найкращих лікарнях Франції, Німеччини, Туреччини, Італії. Інші займались збором коштів. У Мілані погодились проконсультувати мене. Я вже приїхав до Італії. Вартість лікування поки що невідома, але, як показує попередній досвід лікування бійців АТО, це може бути десятки тисяч євро. Тому ми із родиною надалі сподіваємось на допомогу усіх небайдужих.

Зустрілись із братом лише наприкінці серпня 2014 року, коли я повернувся по ротації додому, а Гена їхав на війну. Коли родину сколихнула трагедія, саме я забирав брата з Маріуполя, віз його шляхом прощання в Одесу, де він служив останнім часом, та на Вінниччину. Нині ми відчуваємо підтримку Геннадія, його присутність із нами. Особливо у важку хвилину.

– Ви присяглись знайти та покарати тих, хто вбив Вашого брата, вбиває наших героїв?

– Присягнулись на похороні Гени. Й дотримали слова. Як ми, так і побратими Гени. Кожен, як міг. Але розповідати це ще зарано. Чесно кажучи, навіть для нашого батька Василя Петровича – полковника внутрішніх військ у відставці – ця війна стала шоком. Бо він ще молодим офіцером воював у Нагорному Карабаху. Не розумів спершу, як це росіяни та їхні поплічники, вчорашні його товариші по службі, напали на Україну, вбивають наших хлопців, вбили вже і його сина.

– Ви стали військовим за прикладом батька та брата?

– У нас династія військових. Тож як і Гена та батько, свого часу я закінчив Хмельницьку академію прикордонних військ України. Спершу служив у внутрішніх військах. Потім звільнився. У 2014 році, коли над Україною нависла загроза, повернувся до армії. Служив у 8 полку спецпризначення Сил спеціального призначення у званні капітана. Воював на Донеччині та Луганщині. Моя дружина, як і дружина Геннадія Оксана, теж військова! Наш двоюрідний брат теж офіцер Національної гвардії України, служить у Золочеві. Офіцером буде старший син Гени. Коли Гена загинув, він сказав мені: «Тепер ти будеш мені татом!» Нині племінник – один з найкращих курсантів прикордонної академії. Вже сержант, командує однолітками, кращий у навчанні та бойовій підготовці. Двічі крокував парадом на Хрещатику на День Незалежності. У академії є Алея слави героїв-випускників, які загинули, захищаючи Україну. Там є портрет Гени. То як син може бути іншим, коли бачить щодня на почесному місці портрет свого тата? Наші донечки майже ровесниці. Моя старша на двадцять діб! Ми велика й дружна родина.

Шановні вінничани! Допомогти Максиму Хитрику можна, перерахувавши гроші на картки Ощадбанку 5167 8099 9918 8958; Райффайзен (Аваль) 4149 5160 1000 9016 – отримувач Максим Хитрик, та ПриватБанку – 5168 7551 0713 8881 – дружина Юлія Хитрик. Не будьте байдужими до долі нашого захисника та брата Героя України!