Навіть перформансист-пропагандист Соловйов змушений був казати: “є думка, що ми програємо інформаційну війну…”.

В результаті, російське телебачення довго мовчало про поразки своєї армії і лише після звільнення території почало казати про “найскладніший тиждень”. Телеграм-канали військових пропагандистів надійно тримали інформаційний фронт, до тих пір, поки не посипався реальний.

Тоді прорвалися і їхні думки. Тусовка російсько-фашистської пропаганди дуже рознервувалася і почала ділитися наболілим: виявляється, росіяни часто не хочуть війни, ба більше – засуджують дії Росії. Велика кількість військових та “омонівців”, начебто, звільнилася одразу після її початку.

Дійшовши апогею, пропагандисти почали дружно заспокоювати один одного, мовляв, “ніякої паніки нема” і тепер, коли “батьківщина в небезпеці”, час вже точно… почати добре воювати.

Маргарита Симоньян закликала Росію не розпадатися, як це вже було в 1917 та 1991 роках. А Кадиров намагався вгамувати “найбільш буйних і скептичних  коментаторів” поясненнями, що “ми ніде і нікуди не відступаємо”.

В той же час низка коментаторів на ток-шоу телеканалу НТВ дозволила собі думки про те, що неможливо перемогти Україну, заперечуючи існування українців. А якщо навіть “одесити не чекають на росіян”, то нема віри тим, хто стверджує, що Росії треба “йти до кінця”, адже прогноз “Україна за 3 дні” виявився хибним.

… Як бачимо, “чарівники-росіяни” все ще не розуміють, як перемогти українців, що ведуть справедливу війну із загарбником, але чомусь сподіваються на нову “суперспецоперацію”, яка зломить моральний дух українців. Можна було б порадити їм передивитися кадри з революції Гідності, але навряд чи дійде.

При цьому роспропаганда здійснювала і чергові спроби за методичкою вбити клин між армією та владою.

Однак частина російських пропагандистів почала дозволяти собі і критичні зауваження: “…А ось розвідувальних систем нам суттєво не вистачає, і це дозволяє ЗСУ, незважаючи на те, що вони дуже сильно поступаються нам у вогневій потужності, регулярно завдавати ударів по вразливих місцях – які їм підказує, у свою чергу, дуже серйозна повітряна та космічна розвідка НАТО”, – постив Telegram-канал “Старше Эдды”…

Звільнення Балаклії, Куп’янська, Ізюма, які які відбувалися один за одним, остаточно розхитали емоції пропагандистської обслуги окупації.

“Воєнкор” Сладков при цьому, мимоволі, залишив цікаве свідчення про рівень професіоналізму та моралі в російській армії, яка, як відомо, використовує в якості гарматного м’яса мобілізованих мешканців Донбасу: “А днями я чув на власні вуха, як старший офіцер ставив завдання молодшому офіцеру: “Штурмову групу з резервістів набереш. Там вчені, майже всі кандидати наук. Не бійся, серед них теж відморожених вистачає, в атаку вони ходять”.

Після поразки серед пропагандистів спалахнула дискусія – чи мають право прості рядові воєнкори з полів, як висловилася Сімонян, які воюють мікрофоном, критикувати “вищестояще” керівництво.

Тим часом у дні поразок та хаотичного відступу на Харківщині на телебаченні для широкого загалу звучали монотонні спітчі Коношенкова про високоточні удари по націоналістам і підкріплення, яке йде на складні ділянки. А пізніше і про “перегрупування російських військ, які знаходяться в районі Балаклії та Ізюма” – для підсилення донецького напрямку.

Підспівувати штатній пропаганді підрядився навіть сам Путін, який 7 вересня заявив: “Ничего мы не потеряли. И ничего не потеряем”. Виходить, понад 50 тисяч вбитих росіян – це “нічого”, як і зіпсовані на десятиліття стосунки з українцями – нічого…

Своїм наступом Україна зіпсувала Кремлю ще й досить велике піар-свято з відкриття монументу на Саур-Могилі, яке окупанти влаштували 8-го вересня з висвітленням на телебаченні. З цього приводу на концерт в Донецьку область завітали російські топокупанти: куратор по Донбасу Сергій Кирієнко та заступник міністра оборони РФ Тімур Іванов.

Того ж дня на Першому каналі вийшов лицемірний сюжет про “щасливих новоселів” з Маріуполя, які отримали квартири в трьох вцілілих пятиповерхівках у знищеному росіянами місті, та які коментували, що “в Україні так швидко не будували”.

Поки пропагандистські телеграм-канали переймалися поразкою, їхня ура-патріотична аудиторія обурилася відсутністю цієї теми на ТБ.

Все частіше росіяни, за визнанням самих пропагандистів, почали заходити на українські телеграм-канали, щоб отримувати альтернативну інформацію. Пропагандисту Маркову навіть довелося пояснювати, чому телебачення в Росії правильно робить, що мовчить про невдачі на фронті.

Жирною крапкою у пропагандистській какофонії став салют в Москві на День міста 10 вересня, який на тлі новин виглядав радше як вітання перших військових перемог української демократії у війні з кремлівським рашизмом.

Пропагандист Старіков звинуватив чиновників, що ті не здогадалися оперативно скасувати феєрверк через його недоречність. Зрештою наступні святкування, зокрема, День міста Воронежа, а також Ростова-на-Дону 17 вересня, вирішили скасувати.

“Думаю, не треба пояснювати чому: надто багато сказано на цю тему останніми днями”, – прокоментував губернатор Воронезької області Гусєв. Святкування Дня міста у звичайному форматі також скасували у місті  Розсош Воронезької області та в Совєтську Калінінградської. Як зазначили, через “напружену ситуацію в зоні бойових дій та загибель земляків”.

Тим часом в телеграмі пропагандисти заспокоювали один одного. Паблік “Старше Эдды” закликав: “Перестати бігати колами. Чому зараз не час панікувати. Бої за Балаклію викликають у співгромадян реакцію на кшталт “гіпс знімають, клієнт їде”. “Все втрачено, все зникло, зараз ЗСУ вкрутить нам свій переможний наступ на Воронеж!”, – кричать одні. “Ви нічого не розумієте, у противника колосальні втрати, противник зупинений, хрюкни, погана людина!” – верещать інші”.

Зрештою пропагандисти заспокоїли себе тим, що поразка допоможе Росії зібратися з силами. Вчергове почали розмови про те, що це вже не спецоперація, а справжня війна. І звісно, проти Заходу.

Традиційною втіхою для російського самолюбства стало заперечення вирішальної ролі саме українців, яких непросто перемогти, адже ті “винахідливі та енергійні, а вчителі у них виключно професійні”.

Бо як же без цих уявних “вчителів” пояснити, що Україна (якої не існує) з українцями (яких не існує) завдає поразки “великій Росії Путіна”. Просто російський нацизм, який існує реально, не здатний визнати, що українці мають такі самі права любити свою країну, як і росіяни свою. І це підказка, кому саме потрібна справжня денацифікація і де є “страна рабов, страна господ”, яка не вміє будувати рівноправні стосунки, а лише за формулою “раб та пан”.

Пропагандисти “заспівали”, що тепер мова йде не лише про Україну, мова йде про загрозу поразки Росії. А тому потрібно мобілізуватися.

“Ми хочемо, щоб Росія перемогла у цій великій війні з об’єднаним Заходом, зокрема, на українському плацдармі?  Якщо хочемо, то тоді питання, чи ми готові заплатити за цю перемогу таку ціну як наші діди та прадіди? – запитав російський пропагандист, активіст так званої “ДНР” Александр Казаков. Почувши відповідь ведучого: “ні!”, – він продовжив: “В іншому випадку перемоги не буде. … З об’єднаним Заходом ми у стані війни, вона нам оголошена лідерами Західного світу, публічно та офіційно”.

Почали лунати закиди росіянам, які не хочуть брати участь в окупації: “якщо ми їх не переможемо Росії просто не буде”.

Пропагандист Прилєпін взагалі дописався до крамоли про небажання воювати російських військових: “Пішла в люди і публічно озвучена інформація про надто серйозну кількість військовослужбовців у системі Міністерства оборони, які почали звільнятися з 24 лютого… Всі ці пів року ми знали про це, але мовчали, щоб нікого не засмучувати. Насправді, на жаль, були подібні новини і про ОМОНи: зараз ситуація загалом начебто стабілізувалася, а на початку спецоперації у кількох містах звільнялися цілими загонами”.

Прорив “інформаційного фронту” виплеснувся навіть на ТБ. 9 вересня у ток-шоу на НТВ, де, зокрема, Борис Надєждін запитав у яструба-пропагандиста: скільки часу займе ця імперіалістична війна, та отримавши відповідь, що надовго, уточнив: чи це значить, що його 10-ти річний син ще встигне повоювати.

Щоб перебити адженду українського контрнаступу російське телебачення, зокрема у програмах Дмитра Кисельова та Ольги Скабєєвої, радісно повідомили про нищення української цивільної енергосистеми – ТЕЦ, дамби в Кривому Розі, і що українці залишилися без світла, а це лише початок. Такий примітивний акт терору та безсилої “помсти” за військову поразку видається путінським режимом за доблесть.

На роспагандистське “Що зі світлом, сусіди?” від Симонян влучно відповів президент України, спіймавши настрій більшості українців: “Читайте по губах: Без газу чи без вас? Без вас. Без світла чи без вас? Без вас. …Але історія все розставить по місцях. І ми будемо з газом, світлом, водою та їжею.. і БЕЗ вас!”.

Паралельно пропагандисти, рятуючи вже самих себе, намагаються запустити  процеси глибшої фашизації Росії для знищення українців:

“…Досить уже називати ворогами якийсь “режим”. Там тисячі, сотні тисяч ворогів. Вбивць, ґвалтівників. Покидьків. Ми маємо виставити нашу дружину, наші легіони. Кожен з нас має зробити свій внесок. Або гріш нам ціна. Але ми вміємо перемагати після втрат. Ми вміємо повстати. І ми повстанемо! І обов’язок кожного з нас допомогти Батьківщині перемогти!”, – перепостила Симонян у себе в Telegram 13-го вересня.

За підсумками поразок російської армії на Харківщині можна відзначити такі тенденції в російській пропаганді:

пропагандисти вочевидь “пошилися в дурні”, адже багаторазові заклинання про непереможну силу російської зброї та “невміння” українців атакувати, а також мантра про “паніки нема” – виявилися неправдою;

пропагандистів захлеснули емоції, і вони почали дозволяти собі більш критичні та відверті коментарі;

на телебаченні росіянам продовжували брехати, що все під контролем;

пропагандисти підняли градус емоцій до рівня екзистенційної війни та “вирішального бою із Заходом”, намагаючись втягнути якомога більше росіян в авантюрну війну з Україною;

вперше через війну було скасовано святкування днів міст у кількох великих адмінцентрах Росії;

вперше телебачення Росії почало широко висвітлювати та “смакувати” удари по цивільній інфраструктурі України;

відчувши певну тривогу, росіяни почали більше шукати інформацію в альтернативних до путінської “федеральної сітки” джерелах;

пропагандисти режиму жалілися на вдалу та масштабну роботу проти них у сфері інформаційних операцій, зокрема, на коментарі в інтернеті, проукраїнських російськомовних блогерів тощо;

розпочалася дискусія на тему: чи можуть воєнкори з передової писати неприємну “начальству” правду?

“Воєнкор” Коц писав: “З системою, в якій начальство не любить поганих новин, а підлеглі не люблять засмучувати начальників, треба щось уже робити. Може преміювати за погані новини…”.

Все правильно, тільки, є одна новина. Тут як в тому радянському анекдоті про сантехніка в адмінбудівлі: “всю систему міняти треба…”.

Денис Самигін
Центр стратегічних комунікацій